Відразу за пневмостанцією йшла гряда якихось будівель, повз яку потрібно було пройти, щоби потрапити до університету.
Студенти поспішали на початок занять, точно зорієнтовані акустичним маяком, який високо крутився над університетськими бункерами.
Габр забіг наперед і сховався за одним із приміщень. Тут були якісь склади, на дверях висіли електронні замки. Склади тяглися вздовж і впоперек до самої контрольної смуги, що виднілася між приміщеннями вдалині.
Ліоз навіть не встигла закричати, коли Габр, затиснувши їй рота, підхопив її на руки і поніс у лабіринт складських приміщень. За одним із них, у кутку, він звалив Ліоз на землю і сів поруч.
Ліоз – жалюгідна істота, одягнена в щось подібне на мішок, із розпатланим волоссям, яке безладно спадало на обличчя, – вся тремтіла. Очі її були заплющені.
– Ліо, – мовив Габр. – Ліо, це я, ти що? Мені потрібно з тобою поговорити.
Вона нічого не відповіла, її руки і ноги трусилися.
– Ну перестань, чуєш? – сказав Габр. – Навіщо ти мене лякаєш?
У відповідь істота затрусилася ще сильніше.
– Ти боїшся мене? Це ж я, твій Габр. Ти ж знаєш, що я тобі нічого не заподію. Я не міг інакше… Ти мене уникаєш, а твої батьки кажуть мені, що ти кудись поїхала. Напевно, це наша остання зустріч.
– Ні, ні, – заголосила істота, жалісливо скрививши сіре, непримітне личко. – Не вбивай мене.
– Ліоз, перестань! – розсердився Габр. – Що ти верзеш? Якщо б я хотів тебе вбити, не було сенсу тягти тебе сюди. Чому ти так вся напружилася?
– Мені страшно.
Габр простягнув до неї руку, хотів погладити, але істота сіпнулася від нього, як від електричного дроту.
– Ти що? У чому річ? – Габр був приголомшений. – Хто тебе так налякав? Припини мене боятися, чуєш? Ти ще любиш мене?
– Ти хворий, – схлипнула істота. – Ти дуже хворий.
– Ніякий я не хворий. Перестань верзти нісенітниці, – твердо промовив Габр. – Я бачу світ.
– Не можна бачити світ, – сказала істота.
– Але ж я його бачу.
– Це неможливо.
– Звідки ти знаєш, що означає "бачити світ"?
– Мені пояснили.
– Хто?
Мовчання.
– Ну добре, послухай мене уважно, – сказав Габр. – Ти ще пам’ятаєш наші зустрічі біля орієнтатора?
– Так.
– А два тижні в Квадраті Відпочинку? Як ти говорила мені: "Я твоя, Габре. Я давно вже твоя". Ліо…
– Не треба… Я все пам’ятаю. Все. Я нічого не забула. Я буду це вічно пам’ятати.
– То чому ти тоді… Це хіба був не я?
– Я люблю тебе того, – мовила Ліоз. – А того, який ти зараз…
– Ну, що? Говори.
– …Я боюсь.
– Що за нісенітниця? – схопився на ноги Габр. – Я той самий!
– Ні, ти інший, – тихо відповіла Ліоз. – Ти став іншим. Це все хвороба, я знаю. Ти не винен. Але ти ж не хочеш піти до Міністерства контролю… Лягти в диспансер…
– Щоб мене знову закрили в бокс-камеру? Тебе закривали коли-небудь в бокс-камеру? Як ти можеш мене туди посилати?
– Я хочу тільки, щоб ти був здоровий.
– Ліо… – Він знову сів поруч. – Дай свою руку, не бійся. Послухай мене, я не можу тобі доказати, що я здоровий.
– Мені говорили, що ти будеш говорити, що ти здоровий…
– Хто тобі казав? Навіщо ти їх слухаєш, Ліо? Вони все і зруйнували між нами, невже ти цього не розумієш?
– Ні, – похитала головою Ліоз. – Вони хочуть допомогти.
– Кому?
– Тобі, мені. Нам обом.
– Не вір їм! Вір мені! Ти раніше завжди вірила мені.
– Ти тоді не був хворим.
– Я не можу, Ліоз.
Сльози душили його.
– Я піду, – тихо сказала Ліоз.
– І ти отак кинеш мене?
– Ти мені робиш боляче. У мене вже знову трясуться руки. Мені не можна хвилюватися.
Вона дістала з сумки якісь таблетки і висипала їх до рота.
– Навіщо ти ковтаєш цю гидоту?
– Це не гидота. Це заспокоювачі.
– Ліоз, прошу тебе востаннє. Заради всього святого, що було між нами: ходімо зі мною. Я ще не знаю як, але я вирвуся звідси, з мегаполіса, я мушу вирватися. Але я не можу бути один, розумієш? Тебе ніхто більше не буде так любити. Я б носив тебе на руках, я б розповідав тобі про все, що бачив, і це все одно, що ти сама бачила б. Я годував би тебе, напував би тебе. Ми були б такі щасливі.
– Де?
– Там, далеко, дуже далеко. Тільки ти і я. Ти, я і море. І велике, кругле над морем. Це таке диво, Ліоз. Серце стискається, коли це бачиш. І хочеться, щоб ти була поруч, завжди.
– Не треба!
– Треба, Ліоз! Ти це відчула? Те, як нам могло би бути добре?
– Ні! Мені треба закінчити університет! Мені треба отримати диплом!
– Ліоз, плюнь на все, чуєш? Я подарую тобі інше щастя. Якщо ти погодишся, я… я тоді знайду в собі сили, я не буду один. Я переверну гори, я знайду вихід. Розумієш, я більше нікого не зможу так любити, як тебе. Там, далеко, ти станеш іншою людиною, ми будемо іншими людьми, Ліоз!
– Лікуйся! Лікуйся!
Вона раптом зірвалася і кинулася тікати. Але Габр легко наздогнав її, розвернув обличчям до себе. Її невидющі очі були щільно і назавжди заплющені.
– Не вбивай мене! – театрально закричала вона.
І тут щось обірвалося всередині у Габра, бо він раптом збагнув, що вона насправді не вірить у те, що кричить. Навіщо вона це робить? І він, не розуміючи себе, зі всієї сили вдарив її долонею по обличчю, ніби підтверджуючи той свій образ, який вона йому пропонувала.
– А! – закричала Ліоз. – Люди, рятуйте! Мамо!
– Припини! – зашипів Габр. – Я насправді вб’ю тебе. Припини кривлятися!
Тоді вона викинула руки і впала на землю. Впала і почала битися усім тілом, хриплячи.
– Ліо, припини. Ну прости мене, чуєш? Я не хотів тебе вдарити. Навіщо ти мене провокуєш? Навіщо ти мене просиш, щоб я тебе не вбивав? Хіба я здатний? Ліо!
Що більше він говорив, то більше вона дриґала всім тілом, кидаючи голову зліва направо, справа наліво…
– Ліо, я люблю тебе, чуєш? Ну, не муч себе і мене. Не обманюй себе і мене. Адже я бачу, ти любиш мене. Ти все пам’ятаєш. І я той самий, клянуся тобі. Твій Габр. Ти мені потрібна, інакше я збожеволію. Я жахливо самотній, жахливо, Ліо. Ну пожалій мене, чуєш?
Нахилившись, він гладив її по руках і ногах. На секунду вона принишкла, ніби прислухаючись до його промов. І раптом, не сказавши ні слова, різко зірвалася і з усіх ніг кинулася бігти.
– Ліо, зупинися! – закричав Габр. – Ти розіб’єшся, Ліо!
Але було вже пізно: Ліоз налетіла на залізну стіну одного зі складів. Вона не могла не налетіти на неї, сліпа, біжучи.