У тому й перевага необмеженості, всесвітності, що там немає співвіднесення себе (принаймні, такого цілковитого) з яким-небудь "цим і тільки цим" ареалом життя. І тому немає важеля влади над людиною.
Живучи в маленькому постійному колі, я обростаю тисячами звичок, і з часом порушення навіть однієї з них, найдрібнішої, стає для мене потрясінням. Я готовий все терпіти і все виконувати, аби не чіпали "моє маленьке життя". Мені вже однаково, хто і як править мегаполісом, державою, що роблять правителі – це не має до мене відношення. Як і те, що наді мною, що піді мною, що на сусідній вулиці. Я буду, як говорили в давнину, нижче трави, тихіше води, тільки не чіпайте мене. Я боюся за свій п’ятачок. Я тремчу за те, чим я став.
Якщо припустити, що коли-небудь людина була необмеженою, то життя, яким живемо всі ми, – найкраще, що можна було б зробити, щоби людина замість легкості і вантажу свободи знайшла солодкість і отруту залежності. Сьогодні ми живемо в комфортних умовах: вдома говоримо по радіофону, слухаємо фільми, тілограми, блаженствуємо в електрованнах; на вулиці ми йдемо, покладаючись на величезну кількість акустичних та інших підказувачів. Ми занурилися в близький простір, потонули в ньому, ми живемо ним, кожен день вихваляючи його. Але хто ми вже? Ким ми стали? Ким ми могли бути? А може, ким ми були? І найголовніше: яка сила створила наш локальний світ і заодно нас самих, у цей світ цілковито занурених? Що за сила і навіщо? Яка кінцева мета? Нам приємно бути під опікою, нас ведуть, ми, чоловіки і жінки, не перебираючи, по-жіночому любимо цю силу. І не дай боже хто-небудь скаже нам: "Як же ви це так, га? Ні кроку самі. Радієте своїй цілковитій залежності. І не принижує вона вас". О, не дай боже! Ми розірвемо такого нахабу на шматки! Бо… Бо ми поважаємо себе, так! Ми не потерпимо іншого погляду на себе. І ми горою станемо на захист тих, хто створив нас такими, якими ми є, бо, на їхній погляд, ми гідні самоповаги, ми володіємо найвищою цінністю – доброчесністю громадян, і так далі. І ми… Ми не віддамо своєї самоповаги, не станемо змінювати бачення самих себе, а швидше тебе самого зітремо в порошок!
А однак незалежно від будь-чийого ставлення до автора, істина і думка – незнищенні. Від того, що ми не бачимо альтернативи собі, остання не зникає.
В. Наш світ емоційно неповноцінний
Третя характеристика нашого життя звучить не менш парадоксально. Адже кожен із нас вважає, що світ його емоцій – єдино можливий, бо що може бути вище, краще любові до дружини, до родини, тихої любові до Державного Об’єднання, яке піклується про нас?..
Тим часом обмеженість неминуче звужує і наші почуття. Я знаю, навряд чи хтось погодиться, що можуть бути інші, нам незнайомі почуття. Але чому б і ні?
Тут ми впритул підходимо до питання про статеві стосунки. Якщо ми живемо в замкнутому п’ятачку, то і всі наші почуття відповідають цьому локальному п’ятачку, інакше й бути не може. Але що було б із нашими почуттями, якби ми вийшли за рамки обмеженості?
Те, що ми називаємо "коханням", – лише наше, людям близького простору притаманне почуття. Любов’ю ми називаємо прив’язаність. Близькі нам люди ідентичні близьким предметам, які стали частиною нас самих. Я знаю, подібне твердження буде сприйнято багатьма в багнети. Але хіба це не так: ми любимо близького за те, що він постійно з нами, в нашому близькому просторі; ми поспішаємо до нього, як до незмінного столу чи улюбленої книжки, і ще треба розібратися, що іноді нам буває дорожче: присутність поруч людини, від якої нерідко втомлюєшся, чи електрованни, про яку ти мріяв цілий день? Принаймні, бувають хвилини, коли на один щабель ставляться звичка до людини і звичка до предмета. Хіба не це відбувається під час непорозумінь? Коли ми вирішуємо, що нам потрібніше в дану мить? Іноді слухаєш фільм, а тебе постійно відволікає близький, і ти злишся. Нехай лише в цьому атомі часу, але людина поставлена нижче від матеріальної речі. І так хіба не періодично? То що тоді наша любов?
Зі сторінок цієї книги я хочу заявити: може бути інша любов. Але вона пов’язана з тим життям, яким ми не живемо. То чи варто про неї говорити? Варто, бодай заради істини. Бо якщо можна вийти за межі свого клаптика, отже, можна бути далеко від близького. Чи не абсурдно звучить ця фраза? Якщо близький не близько, значить, він перестає бути близьким у прямому значенні цього слова. Так виникає невідома нам любов до далекого, я заявляю про це привселюдно.
Я знаю, мене запитають: а хіба це взагалі можливо? Хіба може людина бути далеко від іншої людини? Хіба відсутність людини в близькому просторі не є її тимчасове або абсолютне небуття (так нас навчали в коледжах). Я кажу: ні! Навіть ідучи з дому на роботу, чоловік перетворює існування дружини в небуття: назад до неї його тягне звичка, нічого більше. Жінка починає існувати для чоловіка з моменту її входження в близький простір, те саме можна сказати і про існування чоловіка для жінки. Це сприймаєтся як норма. Впевненість, що близька людина пішла не назавжди, що вона регулярно з’являється в певний час у моєму близькому просторі, – ось почуття, що пронизує все наше буття. Почуття, слід зауважити, яке розслабляє, яке призводить до того, що інша людина живе, по суті, не в нас, а в нашому близькому просторі. Чи не тому в разі її зникнення ми страждаємо не через втрату саме тієї неповторної людини, а через незаповненість близького простору? І чи не тому в нас так швидко відбувається заміна і так швидко ми заспокоюємося?
Наші почуття слабкі, буденні, наша душа працює впівсили. І все це через те, що ми не є вільними. Близький світ прийняв нас у свої обійми і задушив. Причому ця задуха солодка, це нагадує винні випари, які дурманять голову і занурюють у милу розслабленість. Але що ми втрачаємо внаслідок такої розслабленості? Про це ми не думаємо.
Живучи в близькому просторі, ми й живемо, по суті, з близьким простором: якщо не з предметами, то з людьми, які заповнюють його. Ми живемо то з радіофоном, то з акустиками, на яких зосереджена вся наша увага. Тому ми і є все те, чим живемо. А що є ми самі? Не відчуваючи себе, себе особисто, як можемо відчути іншу людину?