— Чого стоїте коло припічка, як той гріх при душі? Хочеш одно з другим попечись? Не можеш вичекати хвилі?
Діти послухали: відступили від припічка, посідали рядочком на лавці під печею і чекали.
Огонь тріщав, каша зачинала кипіти, а Матвій лежав на постелі й ні о чім не думав. Ні о чім не думав? Дивне диво! Той щасливий стан душевний впроваджував його звичайно в сон, а сон об'являвся знов голосним хропінням, мовби хто різав пилою соснову колоду. Нині ж Матвій не спав. Він лежав собі тихо зі зложеними навхрест руками і водив по хаті очима... Він ждав...
Нарешті прийшов кінець і жданню. Матвіїха відставила горщик від огню, поставила на столі миску й налила до неї каші, а молочна пара розійшлась хмарою по хаті. Діти кинулись до ложечника, і кожде взяло свою ложку, позасідали за стіл і чекали батька. Але батько не йшов до вечері, він навіть не ворухнувся на своїм леговищі, бо йому конче хотілось, щоби жінка кликнула на нього, що вечеря вже на столі.
Матвіїха вистудила в маленькій мисочці кашу для наймолодшої дитини і посадила її з ложкою в руці на долівці. Дитина їла...
Аж тепер прийшла черга на всіх. Матвіїха взяла ложку для себе і для чоловіка і сіла коло стола.
— Ану, старий! Вставай до вечері! — кликнула вона на чоловіка.
— Га? Що? Вже? — говорив Матвій мовби спросоння, і піднімаючись повагом з постелі.
В]н мав вид зовсім рівнодушний. Його неголене лице так і говорило: "Ет, що мені молочна каша? Всьо одно що борщ... Чи то я дитина?"... Тільки се дивно: чому він на перший поклик жінки зараз встав з постелі? Таж звичайно жінка його сіпала, щоб добудитись до вечері, а діти тягнули за ноги... Чому він перед тим, заким сів коло стола, зробив на собі три рази великий хрест і в пояс поклонився перед кашею, — коли, впрочім, вія любив з привички лише махнути кілька разів рукою по грудях або здорово позіхнути й перехрестити рот?.. Діти сього не завважили, але жінка замітила, осміхнулась під носом і подумала: "Дивуйся ж тут дітям, коли старий, як дитина, аж трясеся за молочною кашею..."
Стали їсти кашу. Матвій з'їв ложку, другу, третю, — смакує...
— Добра каша! — каже. — Вже-м давно таку їв.
— Добра каша! — жебонять весело діти, їдять. Шість рук, воружених в ложки, бігає то до миски, то з миски, і шість тіней гойдається на стіні.
З'їли все, що було в мисці.
Матвій подивився з-під густих брів на жінку.
— Ану, стара! Досип ще!.. То, либонь, не вся.
— Досипте, мамо, досипте! — домагаються діти. Але Матвіїха не досипала. Вона хотіла трохи подразнити свого чоловіка.
— Де вже тобі не вся? — каже вона. — І горщик вишкрабала, коли хочеш, то заглянь...
Матвій не вірив жінці. Він недаром водив по хаті очима, лежачи на постелі, він видів кождий рух жінки.
— Ет, не жартуй, стара, не дури, та сип кашу! Коли їсти, то їсти!
А діти й собі:
— Коли їсти, то їсти!
Матвіїха насипала ще повну миску каші, а сама сіла на долівці коло найменшої дитини, вишкрябувала горщик та годувала малого, а батько з старшими дітьми чистив з миски.
Коли вже зісталось лише трохи на дні в мисці, Матвій положив ложку, обтер піт з чола і сказав:
— Ну, нагодувала ж ти нас нині, стара, коби так все! Дай же, боже, здоровля корові за те, що дала молока!
— Дай, боже, здоровля корові! — повторили діти в один голос за батьком і кінчили вишкрябувати миску.
Матвіїха була дуже рада з того, що нагодувала всіх досита, але більшу часть тої заслуги вона приписувала не собі, а корові. Тож зараз по вечері вийшла до неї подивитися, що вона там робить, "бідненька"...
Ніч була тиха, погідна, на небі світили зорі, а корова лежала собі в хліві та ремиґала спокійно...