Але Берквіст уже заходив, з вишкіреною посмішкою розштовхуючи всіх перед собою.
— Бенні Кекстон! Як ти, друзяко? Скільки літ, скільки зим... Все ще гнеш свою стару лінію? — Він глянув на Справедливого Свідка, але вираз його обличчя не змінився.
Бен коротко потиснув йому руку.
— Звісно, все та ж стара лінія. Що ти тут робиш, Ґіле?
— Якщо я колись звільнюся з державної служби, то заведу собі колонку. Все, що потрібно робити, — це збирати тисячі пліток, а решту дня можна витратити на розваги. Заздрю тобі, Бене.
— Я запитав: "Що ти тут робиш, Ґіле?" Я хочу побачити директора, а потім п'ять хвилин провести із Людиною з Марса. Я прийшов сюди не заради того, щоб ти на вищому рівні відшив мене.
— Зараз, Бене, не сприймай усе так... Я тут тому, що преса майже довела Брумера до божевілля. Тож Генеральний Секретар відправив мене сюди, щоб зняти з нього цей тягар.
— Добре. Я хочу побачити Сміта.
— Бене, друзяко, чи ти не розумієш, що кожний репортер, спеціальний кореспондент, особливий дописувач, коментатор, фрілансер та авторка сльозливих історій хочуть того самого? Ти — лише крапля в морі, і якщо ми дозволимо, щоб усе було по-вашому, то ви доконаєте нещасного за добу. Поллі Піперз була тут двадцять хвилин тому. Вона хотіла взяти інтерв'ю про його особисте життя з марсіанами.
Берквіст опустив руки і здавався безпорадним.
— Я хочу побачити Сміта. Я побачу його чи ні?
— Бене, знайдімо тихе місце, де ми зможемо поговорити за склянкою чогось міцного. Ти зможеш запитати мене про все, що забажаєш.
— Я не хочу ні про що питати, я хочу побачити Сміта. До речі, це мій адвокат, Марк Фрізбі з "Бідл та Фрізбі". — За звичаєм, Бен не представив Справедливого Свідка, і всі вони вдавали, що його там не було.
— Ми вже зустрічались із Фрізбі, — визнав Берквіст. — Як твій тато, Марку? У нього досі судоми?
— Без змін.
— Цей жахливий вашингтонський клімат. Що ж, проходь, Бене. І ти теж, Марку.
— Зачекай, — сказав Кекстон, — я не хочу брати інтерв'ю в тебе, Ґіле. Я хочу побачити Валентина Майкла Сміта. Я тут як представник преси і прямо представляю синдикат "Пост", а непрямо — понад дві сотні мільйонів читачів. Я побачу його? Якщо ні, скажи це голосно і констатуй те, що маєш законні повноваження мені відмовити.
— Марку, ти скажеш цьому історику-нишпорці, що він не може увірватися у палату до хворого лише тому, що в нього є колонка у синдикаті? Валентин Майкл Сміт уже раз з'являвся на публіці, лише вчора ввечері, мушу додати — порушуючи рекомендації лікарів. Хлопцеві дали право на спокій та тишу і на можливість зміцніти та зорієнтуватись. Його появи вчора було достатньо. Більш ніж достатньо.
— Ширяться плітки, — обережно сказав Кекстон, — що його вчорашня поява — підробка.
Посмішка зникла з обличчя Берквіста.
— Фрізбі, — сказав він холодно, — чи не хочеш ти нагадати своєму клієнтові закон про наклеп?
— Легше, Бене.
— Мені відомий закон про наклепи, Ґіле. Повинен бути відомий для роботи. Але на кого я зводжу наклеп? На Людину з Марса? Чи на когось іще? Назви ім'я. Я повторю, — він продовжив, підвищуючи голос, — що чув, що чоловік, який вчора давав інтерв'ю, не є Людиною з Марса. Я хочу побачити його на власні очі та запитати це в нього особисто.
Натовп у приймальні притих. Кожен присутній нашорошив вуха, щоб почути суперечку. Берквіст коротко глянув на Справедливого Свідка, потім опанував себе і, посміхаючись, сказав:
— Бене, можливо, ти отримаєш своє інтерв'ю — так само як і судовий позов. Зачекай хвилинку.
Він зник у внутрішньому кабінеті, але досить швидко повернувся.
— Я про все домовився, — втомлено сказав він, — лише Бог святий знає чому. Ти на це не заслуговуєш, Бене. Ходи зі мною. Лише ти. Марку, вибач, але ми не можемо впустити цілий натовп людей, все-таки Сміт хворий.
— Ні, — сказав Кекстон.
— Що?
— Усі ми троє, або ніхто з нас. Обирай.
— Бене, не будь смішним: тобі дали дуже важливий привілей. Скажу тобі ось що: Марк може піти з нами, але чекатиме за дверима. Але він тобі точно не знадобиться.
Берквіст глянув на Кавендіша. Справедливий свідок, здавалося, нічого не чув.
— Можливо, й ні. Але я заплатив йому, щоб він був зі мною. У своїй вечірній статті я зазначу, що правління відмовилось дозволити Справедливому Свідку побачити Людину з Марса.
Берквіст знизав плечима.
— У такому разі ходімо. Бене, сподіваюся, що репутація наклепника знищить тебе.
З огляду на вік Кавендіша замість стрибків у трубі вони скористалися ліфтом для пацієнтів. Потім за допомогою рухомої доріжки подолали значну відстань повз лабораторії, кімнати терапії, солярії та безліч палат. Вони зупинилися лише раз — біля охоронця, який перед тим, як впустити їх комусь зателефонував; нарешті зайшли до кімнати спостереження за фізичними показниками хворих, що перебувають у критичному стані.
— Це лікар Теннер, — оголосив Берквіст.
— Лікарю, це містер Кекстон та містер Фрізбі. — Він, звісно ж, не відрекомендував Кавендіша.
Теннер здавався схвильованим.
— Джентльмени, я роблю це всупереч своїм рекомендаціям, тому що на цьому наполіг директор. Мушу вас про дещо попередити. Не робіть і не кажіть нічого, що може схвилювати пацієнта. Він у надзвичайно нервовому стані і дуже легко впадає у стан патологічного виходу — транс, якщо можна це так назвати.
— Епілепсія? — запитав Бен.
— Профану дуже легко помилитися. Це більше схоже на оціпеніння. Але не цитуйте мене: для цього випадку не існує жодних клінічних прецедентів.
— Ви спеціаліст, лікарю? Можливо, психіатр?
Теннер глянув на Берквіста.
— Так, — погодився він.
— Де навчались?
Беркіст промовив:
— Послухай, Бене, погляньмо на пацієнта та покінчімо з цим. Ти можеш опитати лікаря Теннера пізніше.
— Добре.
Теннер глянув на свої прилади та графіки, потім клацнув вимикачем та пильно вдивився у "Нишпорку Тома". Він встав з-за столу, відімкнув двері та, приклавши пальця до рота, впустив їх до сусідньої палати. Інші четверо пройшли за ним. У Кекстона виникло відчуття, наче його вели "оглянути залишки", тому його душив нервовий сміх.
Кімната була дуже темна.
— Ми затемняємо її, тому що його очі не звикли до наших світлових рівнів, — приглушено пояснив Теннер. Він повернувся до гідравлічного ліжка, що стояло у центрі кімнати. — Майку, я привів до тебе друзів.