Чужі

Страница 2 из 2

Аркадий Любченко

Що це? Антихрист? Де це?..

Щось сильно розгойднулося, тріснуло й розсипалось — це зрозумів.

Темно й страшно.

Здавалося — хтось вискочив на всесвіт, свиснув так, що вуха заклякли, і дзвонить. В повітрі висить величезний дзвін, а він божевільно гойдає його і дзвонить.

Бум! Бам!

Від кожного удару стискується серце й потріскує череп.

Бум! Бам!

Невже край?

Майнула думка: признатись — виказати... Схопився за неї радісно, але вона тут же зломилася, мов та соломинка.

Признатися?

Ні.

Закутав руками голову, тихенько сів долі й раптом почав швидко хреститися.

— Господи Сусе... Помилуй, помилуй,— облизував сльози й стукався чолом у підлогу.

III

Палали бурхливі дні — і задиміли...

Тоді сторожко насупились димарі.

А внизу — метушня... Бігали люди, і, взявшись у боки, реготали над ними гармати.

Відблиски вогневих заграв запалили очі Михасеві. В них, у цих очах, було все: пожежа, кулемети, червоне, страшне, смерть — тільки не каяття.

Там десь високо, за чорними пасмами, в душнім чаду било на сполох, а під ворітьми повзав Михась і сипав, і сипав обойми.

...Всіх було восьмеро в цьому дворі, але до вечора лишилося тільки троє. Заховалися в другому кварталі на горищі в бакалейщика Йося. Гулко й нерівно стукало три серця, три пари очей фосфорично поблискували, і кожний звук хапав за горло і придушував так міцно, що стискалися курки й котилася по горлі слина.

Шарудів напружений шепіт...

Що з тими? Де штаб? Як урятувати документи, що тут, при них?

— Товариші, може, мене той... уб'ють, так ви...

— Тсс... Ти й думати не смій...

Перетрусили сотні різних комбінацій, складних, смішних та ефемерних, як казка, але трудно було зупинитися на чомусь певному.

Нудьга й нервування... День. Два.

Йось, що крадькома носив їжу, повідомляв, що влада в місті зміцнюється й що "наші" далеко втекли. А Михась сердився:

— Дурниці мелеш!..

Йось стурбовано хитав головою: добрі-бо йому дурниці, коли вранці трясли його за бороду, ставили до стіни, допитували, чи не знає де комуністів.

Михась у темряві піймав Йосьчиного рукава й притягнув близько до себе:

— Гляди, Йось! Чуєш? Зроби все, ти можеш! А як ні — гляди!

Другого дня Йось пошепки доложив:

— Треба грошей. Все можна, тільки грошей треба... Я дам, що маю, але цього мало... Скажіть, може, піти куди?

Дали адресу, дістали трохи — вечором будуть посвідчення.

— Ще треба... небагато. То ж задаток...

Стало сумно.

Місто... тисячі паразитів із набитими кишенями, а тут лише кілька золотих... кілька золотих...

— У-у! Попадись!..

Михась раптом хлопнув рукою по підлозі:

— Товариші, годі! Завтра будемо вільні. Ручаюся!

А над вечір передягнувся й пішов.

Ворожі люди сновигали по вулицях. Будинки, небо теж ворожі. Можливо й так: раз — і край!

— Аа... Наплювать!

Ішов твердо, рішуче, посвистував, наче свій. Коли ж добувся до знайомого будинку на Крутій вулиці, Кіндрат, що на той час стояв біля воріт, пізнавши його, тороплено здригнувся:

— Чи ти не здурів?

Зайшли до підвалу.

— Тату, я тікаю... Дайте грошей.

— Ага... Тепер "тату". А як таскав через ціле місто під ружжями, тоді не був тато? Нема.

— Дайте.

— Я тобі кажу, нема. Біжи до батюшки, він уже повернув. Він уже дома... Може, він дасть...

— Слухайте, я прошу. Швидше! Я ж маю право.

— Я тебе й знать не знаю. Іди собі, чоловіче, звідкіля прийшов.

— Дайте, бо сам візьму!

Очі в Кіндрата звузилися, заховалися в щілини, сам він присів хижаком.

— Ну?

— Вон!

Михась шарпнув тапчаном і обхопив руками сундучка.

— У-а-а-а!.. — безтямний вереск розіп'явся над ним.

Скочив — у Кіндрата в руках сокира.

— Покиньте!

— Вон!

— Покинь!

Свиснуло над вухом і сіло на плече щось важке, болюче...

Тоді Михась кинувся, затулив рота батькові й почав трясти.

— Мовчи! Мовчи! Все одно візьму. Мовчи...

Стогнали, сопіли, качалися по підлозі.

Втомилися...

Кіндрат поволеньки ізсунувся на підлогу й усміхнувся кров'ю...

Харків, 1923