Що це? Антихрист? Де це?..
Щось сильно розгойднулося, тріснуло й розсипалось — це зрозумів.
Темно й страшно.
Здавалося — хтось вискочив на всесвіт, свиснув так, що вуха заклякли, і дзвонить. В повітрі висить величезний дзвін, а він божевільно гойдає його і дзвонить.
Бум! Бам!
Від кожного удару стискується серце й потріскує череп.
Бум! Бам!
Невже край?
Майнула думка: признатись — виказати... Схопився за неї радісно, але вона тут же зломилася, мов та соломинка.
Признатися?
Ні.
Закутав руками голову, тихенько сів долі й раптом почав швидко хреститися.
— Господи Сусе... Помилуй, помилуй,— облизував сльози й стукався чолом у підлогу.
III
Палали бурхливі дні — і задиміли...
Тоді сторожко насупились димарі.
А внизу — метушня... Бігали люди, і, взявшись у боки, реготали над ними гармати.
Відблиски вогневих заграв запалили очі Михасеві. В них, у цих очах, було все: пожежа, кулемети, червоне, страшне, смерть — тільки не каяття.
Там десь високо, за чорними пасмами, в душнім чаду било на сполох, а під ворітьми повзав Михась і сипав, і сипав обойми.
...Всіх було восьмеро в цьому дворі, але до вечора лишилося тільки троє. Заховалися в другому кварталі на горищі в бакалейщика Йося. Гулко й нерівно стукало три серця, три пари очей фосфорично поблискували, і кожний звук хапав за горло і придушував так міцно, що стискалися курки й котилася по горлі слина.
Шарудів напружений шепіт...
Що з тими? Де штаб? Як урятувати документи, що тут, при них?
— Товариші, може, мене той... уб'ють, так ви...
— Тсс... Ти й думати не смій...
Перетрусили сотні різних комбінацій, складних, смішних та ефемерних, як казка, але трудно було зупинитися на чомусь певному.
Нудьга й нервування... День. Два.
Йось, що крадькома носив їжу, повідомляв, що влада в місті зміцнюється й що "наші" далеко втекли. А Михась сердився:
— Дурниці мелеш!..
Йось стурбовано хитав головою: добрі-бо йому дурниці, коли вранці трясли його за бороду, ставили до стіни, допитували, чи не знає де комуністів.
Михась у темряві піймав Йосьчиного рукава й притягнув близько до себе:
— Гляди, Йось! Чуєш? Зроби все, ти можеш! А як ні — гляди!
Другого дня Йось пошепки доложив:
— Треба грошей. Все можна, тільки грошей треба... Я дам, що маю, але цього мало... Скажіть, може, піти куди?
Дали адресу, дістали трохи — вечором будуть посвідчення.
— Ще треба... небагато. То ж задаток...
Стало сумно.
Місто... тисячі паразитів із набитими кишенями, а тут лише кілька золотих... кілька золотих...
— У-у! Попадись!..
Михась раптом хлопнув рукою по підлозі:
— Товариші, годі! Завтра будемо вільні. Ручаюся!
А над вечір передягнувся й пішов.
Ворожі люди сновигали по вулицях. Будинки, небо теж ворожі. Можливо й так: раз — і край!
— Аа... Наплювать!
Ішов твердо, рішуче, посвистував, наче свій. Коли ж добувся до знайомого будинку на Крутій вулиці, Кіндрат, що на той час стояв біля воріт, пізнавши його, тороплено здригнувся:
— Чи ти не здурів?
Зайшли до підвалу.
— Тату, я тікаю... Дайте грошей.
— Ага... Тепер "тату". А як таскав через ціле місто під ружжями, тоді не був тато? Нема.
— Дайте.
— Я тобі кажу, нема. Біжи до батюшки, він уже повернув. Він уже дома... Може, він дасть...
— Слухайте, я прошу. Швидше! Я ж маю право.
— Я тебе й знать не знаю. Іди собі, чоловіче, звідкіля прийшов.
— Дайте, бо сам візьму!
Очі в Кіндрата звузилися, заховалися в щілини, сам він присів хижаком.
— Ну?
— Вон!
Михась шарпнув тапчаном і обхопив руками сундучка.
— У-а-а-а!.. — безтямний вереск розіп'явся над ним.
Скочив — у Кіндрата в руках сокира.
— Покиньте!
— Вон!
— Покинь!
Свиснуло над вухом і сіло на плече щось важке, болюче...
Тоді Михась кинувся, затулив рота батькові й почав трясти.
— Мовчи! Мовчи! Все одно візьму. Мовчи...
Стогнали, сопіли, качалися по підлозі.
Втомилися...
Кіндрат поволеньки ізсунувся на підлогу й усміхнувся кров'ю...
Харків, 1923