Зауваження на полях І. Про якість епідерми. Вважається, що епідерма людини захищена прозорим шаром склоподібної речовини, яка не містить пігменту. То, може, якість шкіри визначається складним ефектом — частковим відбиттям світла від зовнішньої поверхні і повторно від шару епідерми з пігментом? У випадку зі штучним пальцем схожого ефекту не спостерігається, бо шар з пігментним забарвленням виходить безпосередньо назовні.
Про склад та оптичні властивості склоподібної речовини епідерми треба розпитати у фахівців. Зауваження на полях II. Питання, які слід вивчити в першу чергу: Проблема зношування. Питання пружності й еластичності. Засоби прикріплення.
Спосіб з'єднання краю маски з обличчям.
Проблема вентиляції.
Пошуки прототипу і створення моделі.
Однак мені здається, що, мабуть, докладним описом своїх міркувань я нагнав на тебе нудьгу і ти втратила до мене цікавість. І все-таки я б хотів, щоб ти не звертала уваги на мій настрій і принаймні пройнялася атмосферою, в якій народилася маска.
Передусім, якщо говорити про склоподібний шар епідерми, то це так званий кератин — білок із малесенькими вкрапленнями флуоресцентної речовини. Що ж стосується з'єднання маски з обличчям, то вихід я бачив у тому, щоб товщину країв маски зробити меншою за глибину найдрібніших зморщок і вкрити їх штучною бородою. Розв'язання проблеми пружності маски, яке спочатку уявлялося найважчим, виявилося можливим, коли я врахував фізіологічний механізм керування виразом обличчя.
Зрозуміло, що основою виразу обличчя є мімічні м'язи, які скорочуються і витягуються тільки в певному напрямку. Зверху над ними лежить шкірна тканина — так, що волокна обох шарів перетинаються майже перпендикулярно один до одного. Із медичної книжки, взятої у бібліотеці, я дізнався, що таке розміщення волокон шкіри називається "лініями Лангера". Завдяки такому поєднанню двох видів волокон утворюються властиві даному обличчю зморшки... Як тільки я подумав про те, щоб надати масці рухливості живого обличчя, то вирішив укладати волокна матеріалу вздовж "ліній Лангера". На щастя, знайшлася пластмаса, яка легко стискалась і розтягувалася тільки в одному напрямку. Якщо не шкодувати часу й сили, то таким чином і цю проблему вдасться розв'язати.
Влаштувавшись у кутку лабораторії, я негайно вирішив перевірити епітеліальні клітини шкіри на пружність. І цього разу мої колеги виявили надзвичайну великодушність. Майже не привертаючи до себе уваги, я міг широко користуватися потрібним обладнанням.
І тільки щодо "вибору прототипу й створення моделі" я не міг обмежитися суто технічними засобами. Адже, якщо я збирався відтворювати найдрібніші деталі шкіри, то хоч-не-хоч мусив узяти за взірець чуже обличчя. Ясна річ, взяти за взірець чуже обличчя — це не просто нап'ясти його на себе, а змінити шкіру разом із сальними і потовими залозами відповідно до будови черепа. Від самого початку не могло бути побоювань, що я порушу авторське право на обличчя й гулятиму в чужій подобі.
Однак у такому разі виникало серйозне питання: чи врешті-решт маска не стане такою ж, як моє колишнє обличчя? Кажуть, досвідчений ремісник може виліпити за черепом обличчя таким, яким воно було в житті. А якщо це так, то зовнішній вигляд людини кінець кінцем визначається основою — кістяком, отже, треба стесати кістки або знехтувати анатомічною основою виразу (але тоді не можна назвати це виразом обличчя) — іншого способу позбутися обличчя, з яким народився, немає.
Ця думка збила мене з пантелику. Бо який сенс у масці, навіть виготовленій з великою майстерністю, якщо я буду лише точною копією себе самого?..
На щастя, я пригадав свого шкільного товариша, який став палеонтологом. У його роботу, напевне, входить відтворення первісного вигляду окам'янілостей, знайдених під час розкопок. Погортавши адресну книгу, я дізнався, що він і далі працює в університеті. Я хотів обійтися лише телефонною розмовою, але товариш запропонував негайно десь зустрітися — мабуть, тому, що після закінчення школи минуло багато років, а заняття палеонтологією розбудило в ньому бажання спілкуватися з живими людьми. А я,— видно, намагаючись побороти сором'язливість, спричинену бинтами,— не міг йому відмовити й погодився. Однак відразу мене опекло жорстоке каяття. Яка дурна впертість! Самі бинти підстьобнуть його цікавість, а крім того, я почну розпитувати докладно про те, що не є моїм фахом,— про анатомію обличчя і його відтворення, він подумає, що я готуюся бродити в масці по місту і серед білого дня обкрадати людей. Щоб не створювати в нього неприємного враження, було б краще з самого початку відмовитися від зустрічі. До того ж я ненавидів вулицю. Навіть у несміливому, байдужому погляді — хто цього не зазнав, не зрозуміє — ховалися іржаві, отруєні голки. Вулиця мене виснажує... Однак нагода, коли я міг узяти свої слова назад, була пропущена. Набрякаючи соромом, як ганчірка мастилом, я поплентався на домовлене місце.
Оскільки кав'ярня, де мала відбутися наша зустріч, містилася на розі знайомої вулиці в університетському кварталі, я безпомильно зупинив таксі перед її дверима і таким чином добрався туди, майже не привертаючи до себе уваги. Зате мій товариш так розгубився, що вже мені захотілось йому поспівчувати. "Ось бачиш, як мене покалічило",— ніби хотів я сказати, і до мене навіть повернулася зла холоднокровність. Ні, "холоднокровність" — не те слово. Я хотів би, щоб ти хоч трошки уявила собі, який я був жалюгідний, наче бездомний пес, коли саме моє існування дратувало інших людей. Я відчував безнадійну самотність, яку можна прочитати в очах старого собаки перед смертю. Відчував безвихідність, яку чути в дзвоні, що прокочується по рейках, коли пізно вночі лагодять колію. Від усвідомлення того, що хоч би яким був вираз мого обличчя під бинтами і темними окулярами, співрозмовник його не побачить, я ставав ще більше скутим.
— Ну що, злякався? — спитав я голосом, схожим на посвист вітру, що сприймається по-різному залежно від душевного стану слухача.— Перекинув на себе балон з рідким киснем. Видно, мій організм схильний до утворення келоїдів. Що там казати, кепська справа... Обличчя — наче гніздо п'явок. Звичайно, бинти мені не до душі, але-це все-таки краще, ніж виставляти його на прилюдний показ.