Щоб відвернути увагу від цих думок, я ввімкнув телевізора. Як одна біда йде, то за собою другу веде — показували зарубіжну хроніку, повідомляючи про бунт американських негрів. Об'єктив кінокамери зупинився на бідолашному негрові у порваній сорочці, якого тягли білі поліцейські, а диктор діловито сповіщав:
"Расові заворушення в Нью-Йорку, з тривогою очікувані напередодні довгого чорного літа, привели до передбачених компетентними органами наслідків. Вулиці Гарлема заполонило понад п'ятсот поліцейських, негрів і білих. Вжито запобіжних заходів, як після літа 1943 року. В багатьох церквах одночасно із недільною відправою відбуваються мітинги протесту. І поліцейські, і негритянське населення дивляться одні на одних з презирством і недовірою..."
Мене охопило нестерпне відчуття болю й смутку, ніби в зубах застряла гостра риб'яча кістка. Звичайно, я не маю майже нічого спільного з неграми, якщо не рахувати того, що ми — об'єкти дискримінації. У негра є опора — товариші, а я — один як палець. Якщо негритянська проблема може стати серйозною соціальною проблемою, то моя не вийде ні на крок за особисті рамки. Але, спостерігаючи сцени того заворушення, я мимоволі відчув, як мені перехопило дух, бо я уявив себе серед багатьох тисяч таких, як я, чоловіків і жінок, які втратили обличчя. Цікаво, чи станемо й ми проти упередження так само рішуче, як негри? Ні, це неможливо. Скоріше, роздратовані власною потворністю, поб'ємося між собою або, в кращому випадку, порозбігаємось хто куди, щоб не стовбичити один перед одним... І це ще я витерпів би. Але мене, здається, причарували ті заворушення. Без усякої потреби, з найменшого приводу юрби нас, чудовиськ, кинуться в атаку на обличчя звичайних людей. З ненависті? Чи з корисливим наміром знищити нормальне обличчя й поповнити свої ряди хоча б однією людиною? В обох випадках привід був вагомий, та понад усе я палав бажанням загубитися в бурі заворушення, як простий солдат. Адже саме йому гарантується повна анонімність. І без обличчя він може безперешкодно виконати свій обов'язок, таким чином надавши змісту своєму існуванню. Хоч як це дивно, але саме загін безликих солдатів — ідеальна військова частина. Ідеальна військова частина, яка, не здригнувшись, кинеться руйнувати заради руйнування.
Можливо, у фантазії так воно і сталося б. А от у дійсності я все ж був один-однісінький. Людина, яка не вбила й пташини, хоча в кишені тримала пневматичного пістолета. З огидою вимкнувши телевізора, я оглянувся на годинника — відведена тобі одна година вже минула.
Я почав хвилюватися. Прислухався до кожного звуку, щохвилини позирав на годинника — почувався несЧерпно стривоженим, як під час повені, коли невблаганно прибуває вода... О, йде!.. Та ні, загавкав сусідський пес, напевно, хтось чужий. А зараз?.. Знову не ти... В тебе хода не така важка й лунка. Незабаром під'їхала автомашина, хряснули дверцята, але, на жаль, з провулка за будинком. Я чимраз більше непокоївся. Власне, що сталося? Невже щось несподіване? Може, потрапила в аварію або який-небудь розпусник напав?.. Коли так, то принаймні могла б подзвонити... Навіть ти, така охоча до розпусти... Е, ні, є речі, над якими не можна насміхатись... Той наш досвід укритий такою тонкою, чутливою шкірою, що її не можна торкатися словами...
Якщо вже я так переживаю, то чи не краще піти тобі назустріч? Е, ні, не слід спішити, бо все скінчиться тим, що розминемось. Навіть якщо ти вже прочитала, то, щоб зібратися з думками і приготувати відповідь, витратила багато часу. А крім того, я доручив тобі поховати маску. Зошити залишиш собі як речові докази, а маску і ґудзика, щоб повністю стерти сліди того кошмарного сну, захочеш розірвати, розбити на дрібні шматочки — і це тебе затримає довше, ніж я сподівався. Так чи інакше, що буде далі — питання часу. Не виключено, що ти вже біля будинку. Через три хвилини піднімешся на ґанок, як звичайно, коротко подзвониш двічі... Ще дві хвилини... ще одна...
Не вгадав. Спробую ще раз від самого початку. Ще п'ять хвилин... Ще чотири... Ще три... Ще дві... Одна... Поки я без упину так повторював, настала дев'ята година, потім десята і нарешті стрілка наблизилася до одинадцятої. Від сильного напруження мої нерви перетворились на стальні трубки, що дзвеніли, резонуючи в лад із далеким величним шумом. Я пошепки запитував себе. Що ж могло статися?.. Куди пішла, як не додому?.. Але відповіді не було. І цілком природно... її не могло бути... Якщо ти правильно зрозуміла мої записки...
Зненацька я почав голосно лаятися. Лаючись, квапливо обмотав обличчя бинтами і, хряснувши дверима, вибіг надвір. Чого я барився? Треба було швидше вирушати! Мабуть, уже пізно! Пізно? Що пізно? Я сам як слід не розумів, навіщо це говорив, але передчуття було похмурим, сповненим гарячою атмосферою нещастя, ніби мене кинули в горло чудовиську.
...І те передчуття справдилося. Було близько дванадцятої години, коли я підійшов до пансіону. Світло в кімнаті не горіло, не було й людської тіні. Люто проклинаючи свою самовпевненість, з якою чекав до такої пізньої години, я піднявся сходами запасного виходу й нетерпляче відчинив двері. Серце голосно калатало, неначе билося об тонкий парафіновий папір. Пересвідчившись, що в кімнаті тихо, я ввімкнув світло. Тебе не було. Твого трупа теж. Кімната нітрохи не змінилася, відколи я вийшов з неї. На столі акуратно лежали три зошити, а зверху на них, притиснута чорнильницею, і записка, в якій я просив, щоб ти починала читати з першої сторінки першого зошита... Може, ти взагалі не була в цій кімнаті?.. Я дедалі менше розумів, що сталося... Хоча мені було б легше, якби ти зникла, не прочитавши записок, ніж навпаки, та факт залишається фактом — нещастя не пройшло мимо. Я зазирнув у шафу. Не було видно ніяких ознак, що ти торкалася маски або ґудзика.
Але стривай... запах... безперечно, твій, змішаний із духом плісняви й пороху. Отже, ти все-таки сюди заходила. Але те, що навіть записка лежить на старому місці, показує: ти знехтувала зошитами... Чого ж тоді ти сюди заходила?
Я ненароком глянув на записку й здригнувся. Папір був той самий, а от почерк — інший. Це був лист мені, написаний на звороті моєї записки. Очевидно, ти втекла, прочитавши зошити. Виходить, сталося найгірше з того, чого я сподівався.