Я закурив сигарету. А коли, шукаючи попільничку, підвівся, то раптом завмер — на полив'яному тарелі лежало вухо, три пальці, зап'ястя, щока від повіки до губи... Свіжі, ніби щойно відрізані в живої людини. Мене занудило. Штучні частини тіла здавалися натуральнішими за справжні. Ніколи не подумав би, що надмірна схожість справляє таке гнітюче враження. І хоча по зрізах було видно, що переді мною, безперечно, пластмасові муляжі, я начебто відчув запах смерті.
Раптом із-за ширми з'явився К. Його зовнішність була несподівано приємною, і я полегшено зітхнув. Кучеряве волосся, окуляри без оправи з товстими, як денце склянки, скельцями, м'ясисте підборіддя... Крім того, навколо К. ширився рідний, звичайний для мене запах хімікалій.
Тепер настала його черга ніяковіти. Якийсь час він мовчав, розгублено поглядаючи то на мою візитну картку, то на обличчя.
— Отже, ви...— Запнувшись, співрозмовник ще раз кинув очима на візитну картку, а потім лагідно, не так, як по телефону, додав: — Ви прийшли як пацієнт?
Звичайно, як пацієнт. Та хоч би яким досконалим було його мистецтво, я не смів розраховувати, що він задовольнить моє бажання. Щонайбільше я міг сподіватися на добру пораду. Однак сказати йому про це відверто й тим самим образити було б нечемно. Очевидно, К. пояснив собі мою мовчанку несміливістю і співчутливо вів далі:
— Прошу, сідайте... Що з вами сталося?
— Під час досліду вибух рідкий кисень. Звичайно ми користуємося рідким азотом, а тому я був не дуже обережний...
— Келоїдні шрами?
— Як бачите, по всьому обличчю. Видно, мій^організм схильний до появи келоїдів. Навіть лікар, який мене лікував, врешті здався — мовляв, зайве втручання подразнює шкіру й приводить до рецидиву.
— Губи начебто не постраждали? Я зняв темні окуляри.
— Завдяки окулярам очі також вціліли. Короткозорість мене врятувала.
— Вам пощастило! — І запально, наче йшлося про нього: — Бо це ж таки очі й губи... Якби й вони не рухалися, було б зовсім погано. Самою формою обдурити нікого не вдасться.
Видно, чоловік захоплений своєю роботою. Не спускає з мене очей, а в голові, мабуть, уже снує якісь плани. Щоб його не розчарувати, поспішно міняю тему розмови.
— Я прочитав вашу статтю. Надруковану, здається, влітку минулого року...
— Так, минулого року.
— Вона мене приголомшила. Я не уявляв собі, що можна досягти такої досконалості.
З явною втіхою К. взяв зігнутий палець і, злегка перекочуючи його на долоні, сказав:
— Якби ви знали, яка це клопітна робота! Відбитки штучних пальців такі ж, як у справжніх. Ось чому поліція звеліла їх реєструвати.
— Форму виливаєте з гіпсу?
— Ні, використовую в'язку кремнієву масу. Бо хоч як старайся, на гіпсі пропадають дрібні деталі... А так, ось подивіться, біля нігтя видно навіть задирку.
Я боязко торкнувся пальця — враження таке, ніби то була липка шкура якогось живого створіння. Розуміючи, що це лише муляж, я, однак, не міг позбутися моторошного відчуття: ану ж, заражуся смертю?
— Все-таки мені це здається якимсь блюзнірством...
— Проте це частина людського тіла...— К. гордо взяв інший палець і поставив його зрізом на столику. Здавалось, наче мрець проткнув ним дошку.— До речі, найважче зробити його ось таким, трохи бруднуватим. Якби я догоджав пацієнтам — а їм завжди подавай красиве,— то вийшла б нісе-
нітниця... От, наприклад, це середній палець, а тому внутрішній стороні першого суглоба я надав ось такого відтінку. Правда, наче сліди никотину?
— Фарбу наносили пензликом чи, може, чимось іншим?
— Зовсім ні...— К. вперше голосно засміявся.— Фарба швидко злиняла б. Знизу, шар за шаром, накладаю речовини різних кольорів. Скажімо, на нігті — вінілацетат... в разі потреби трошки бруду... На суглобах і зморшках... уздовж вен — чогось ледь-ледь синього.
— Чим же вони відрізняються від виробів художнього промислу? Адже їх кожен може виготовити...
— Авжеж,— К. потер рукою коліно.— Та порівняно з виготовленням обличчя такі речі — дитяча забавка. Що не кажіть, обличчя є обличчя. По-перше, треба пам'ятати про вираз, розумієте?.. Зморшка чи виступ на одну десяту міліметра, з'явившись на обличчі, відразу набуває величезного значення.
— Але ж таке обличчя не може ворушитися, правда?
— Ви забагато хочете.— Розсунувши коліна, К. повернувся до мене.— Всі зусилля я досі зосередив на тому, щоб створити відповідний зовнішній вигляд, а от як зробити обличчя рухливим — до цього ще руки не дійшли. Через те доводиться заміняти лише найменш рухливі його частини. Та є ще одна проблема — вентиляція. Без докладного обстеження вашого обличчя я не можу нічого сказати, але мені здається, що піт на ньому проникає навіть через бинти... Видно, потові залози не пошкоджено. В такому разі обличчя не слід закривати так, щоб шкіра не дихала. Бо це не лише завдасть шкоди фізіологічним функціям, а й людину душитиме — вона й півдня не витримає. В такому ділі треба знати міру. Смішно, коли в старого білі, як у дитини, зуби. Так само й тут. Набагато успішнішим є виправлення, непомітне для сторонніх... Бинти ви самі можете зняти?
— Можу, але...— І роздумуючи над тим, як би краще йому пояснити, що я не той, за якого мене має: — Правду кажучи, я ще остаточно не вирішив — от у чому біда... Мабуть, не
7і
195
варто думати лише про рани на обличчі й вдаватися до поспішних, половинчастих заходів...
— Ні, варто.— Ніби заохочуючи мене, К. говорив з притиском.— Шрами, особливо на обличчі,— це не проблема, яку можна розв'язати чисто косметичними засобами. Скоріше вона споріднена з профілактикою душевних захворювань. Бо інакше хто з власної охоти віддавав би свої сили такій єресі? І в мене є професійна лікарська гордість! Я ніколи не задовольнився б роллю ремісника, що виготовляє підробки.
— Так, я вас розумію.
— Невже? — Кутики його рота глузливо сіпнулись.— Але ж щойно ви назвали мою роботу художнім промислом.
— Ні, я казав не в такому розумінні.
— Та нічого...— І з великодушністю досвідченого педагога додав: — В останню хвилину не тільки ви сумніваєтесь. Опиратися переміні обличчя — це загальне явище. Мабуть, починаючи з пізнього середньовіччя. І тільки в глухих кутках землі люди ще й тепер цього не відчувають... Коріння такого явища мені, на жаль, не відоме, бо я не фахівець у цій галузі... Однак статистика щодо цього показова. Якщо взяти, наприклад, поранення, то пошкоджень обличчя порівняно з пошкодженнями кінцівок більше приблизно в півтора рази. А проте за медичною допомогою звертаються вісімдесят процентів тих, хто втратив кінцівки, головним чином — пальці. Очевидно, відносно обличчя існує певне табу. Такої ж думки дотримуються і мої колеги, лікарі. Та найприкріше, що мене вважають висококваліфікованим косметологом, жадібним до грошей...