Чуже обличчя

Страница 31 из 56

Кобо Абэ

Я не знав, що відповісти. І не міг знати. Бо свої твердження маска придумувала моєю головою. (Напевне, ти зараз посміхаєшся? Та ні, сподіватися чогось такого — це вже занадто. Я пожартував, але не для того, щоб розвеселити. Я був би задоволений, якби ти визнала, що в моїх словах є принаймні частка правди, але...)

Переконаний або вдаючи, що переконаний такими доказами, я вирішив більше не опиратись, а дозволити масці чинити на свій розсуд. І тоді вона негайно придумала на диво логічний план, не менш сміливий, ніж випадок із пістолетом — підійти до нашого дому й подивитися, що там відбувається. Ні, не на дім подивитися, а на себе самого. Перевірити, наскільки я зможу витримати випробування роллю спокусника. Оскільки в глибині душі я мав якусь надію, хоч і не міг виразити її словами, то з радістю послухався маски.

Постскриптум. Я не збираюсь себе вихваляти, але, здається, я був дуже добрий — так, ніби заради геліоцентричної теорії будови Всесвіту проповідував геоцентричну. Ні, я не вважаю, що доброта — маленький злочин. Від самої згадки про те, до чого вона призводить, з усіх пор мого тіла наче виповзають, звиваючись, черв'яки сорому. Якщо я соромлюся перечитувати написане, то ще більшу незручність відчуваю, уявивши собі, як ти це читаєш. Хоча і я знаю, що геліоцентрична теорія правильна... Безперечно, я перебільшував власну самотність... я вірив, що вона безпросвітніша, ніж у всього людства. Як свідчення мого каяття, з наступного зошита я викреслю всі речення, в яких буде хоч найменший натяк на трагедію.

СІРИЙ зошит

Приміська електричка, якою я звичайно їздив на роботу, вразила мене такою новизною, наче після п'яти років розлуки, а не п'яти днів. Та це й не дивно. Бо цю дорогу я знав настільки, що не заблудився б навіть із заплющеними очима, а для маски вона була незнайомою. Якщо вона і пригадувала її, то лише тому, що ще в лоні, перед народженням, мріяла про неї.

Так, справді... Навіть хмари, схожі на оброслі білою бородою стародавні руїни, я впізнавав з вікна електрички... Нутро маски ніби купалося в розчині соди, на поверхню якого спливали малесенькі бульбашки... Я інстинктивно витер сухе чоло зворотним боком долоні й відразу оглянувся — на щастя, ніхто не помітив мого промаху... Тільки зберігаючи певну відстань до інших людей, я зможу з ними спілкуватися... Раптом до горла підступив сміх... Збудження, наче я вторгся на ворожу територію, змінилося спокоєм, як від повернення на батьківщину; докори сумління, ніби за скоєний злочин, змінилися радістю зустрічі... Я сам собі пан... З блаженним відчуттям пацієнта, хворого на шлунок, якого нарешті звільнили від дієти, у лад із погойдуванням вагона я почав з усієї сили тягтися, ніби вусики лози, до твого білого чола, блідо-рожевого шраму від опіку на зап'ясті і гладких обрисів щиколотки, що нагадувала внутрішність черепашки.

Що, занадто несподівано? Думай собі, як хочеш. Навіть коли ти й скажеш, що це марення сп'янілого від маски — я не маю підстав заперечувати. Справді, в цих нотатках я вперше так пишу про тебе. І не тому, що поводився з тобою, як з грішми, відданими на терміновий вклад,— скоріше мені здалося, що не маю на це права. Безликому привидові оцінювати твоє тіло — це безглуздіше, ніж жабі судити про пташиний спів. Тільки завдам собі болю, а потім, напевно, і тобі... А от чи маска зняла закляття? Звичайно, це ще важче питання. І воно чимдалі настирливіше вимагатиме відповіді. Здається, ще не пізно, можна почекати.

Уже почали висипати службовці з закритих контор, і в електричці стало тісно. Я ледь-ледь поворухнувся, і молода жінка в зеленому пальті зачепила задом моє стегно. Я крутнувся, щоб вона ненароком не відчула, що в мене пістолет, та дарма — нас притиснули ще сильніше. Здавалось, наче жінка мене не уникає, а тому і я вирішив не змінювати свого положення. З кожним поштовхом вагону я все щільніше притискався до неї і більше не робив спроб віддалитися. Жінка старанно вдавала, буцімто дрімає, а її зад то твердішав, то м'якшав. Поки у веселому настрої я розважався химерною думкою: а що якби я тицьнув її дулом пістолета? — поїзд прибув на потрібну мені станцію. Вийшовши з вагону, я подивився на жінку, вже немолоду, якщо судити ззаду по зачісці,— вона зосереджено розглядала рекламний щит на платформі... Ні, цей випадок не мав якогось особливого значення. Я захотів розповісти про нього лише тому, що подумав: якби не маска, нічого такого, напевне, не сталося б.

П о сте-іП^п т у м. Ні, цій частині моїх записок не вистачає щирості. Не вистачає щирості й чесності. Мабуть, далося взнаки те, що мені соромно перед тобою? А коли так; то краще було б узагалі цього не торкатись. Якби я хотів лише похвалити маску за її корисність, то не мусив би витрачати десяти-двадцяти рядків на такі еротичні зізнання... А тому я сказав, що мені не вистачає чесності. Оскільки я наполовину обманув тебе, то не тільки не зумів розповісти про свої справжні наміри, але й мало не призвів до непорозуміння між нами.

Я не відважуюсь торгувати чесністю. Та якщо вже зачепив те, що мав неминуче зачепити, то відкрию всю правду, нічого не приховуючи. З погляду загальноприйнятої моралі я поводився безсоромно — настільки, що мав би принаймні покаятися. Та якщо приписати цей вчинок масці, то, гадаю, в руках буде важливий ключ для розуміння моїх наступних дій. Одверто кажучи, в ту хвилину я почав відчувати збудження. Назвати це перелюбством, мабуть, не можна, хіба що духовною мастурбацією. Та чи зрадив я тебе? Ні, я не хотів би так бездумно вживати слово "зрада". Якщо вже на те пішло, то я безперестанку зраджую тебе, відколи на моєму обличчі загніздилися п'явки. Я навмисне цього не зачіпав, бо побоювався, що від огиди ти не захочеш читати далі, але щонайменше сімдесят процентів моїх думок заповнювали сексуальні фантазії. У вчинках вони не виявлялися, та все одно я був, так би мовити, прихованим сексуальним маніяком.

Часто кажуть, що між сексом і смертю є тісний зв'язок, та справжній зміст цих слів я збагнув саме тоді. До того я тлумачив їх поверхово в тому розумінні, що статевий акт своїм самозреченням подібний до смерті, але, втративши обличчя і перетворившись у похованого живцем, побачив у них цілком реальний зміст. Так само як дерева дають плоди, поки настане зима, а низькорослий бамбук — поки засохне, секс — це не що інше, як боротьба людини зі смертю. Отже, чи не можна сказати, що статевий потяг людини, який не має певного об'єкта,— це жадоба людського відродження, що її відчуває індивідуум, який стоїть на порозі смерті? Свідченням є те, що всі солдати — жертви еротоманії. Мабуть, якщо серед жителів певного міста зростає число еротоманів, то це означає, що місто, а може, і вся країна сподівається великої кількості смертей. Коли людина забуває про смерть, статевий потяг уперше перетворюється в кохання, спрямоване на певний об'єкт, і тоді забезпечене стале відтворення роду людського.