— Бійтеся Бога, пане Чорниле, що ви робите! — вигукнула пані фон Бракель.
— Ви здуріли, пане магістре, чи вас дідько опосів? — крикнув пан фон Бракель.
Та пан магістр, ні на що не зважаючи, вискочив з глечика, сів на хліб, обтрусився й почав спритно розгладжувати тоненькими ніжками поли свого сурдута. Тоді ще дужче загув, майнув до дверей, але не попав у них, а, немов п'яний, посунувся попід будинком, б'ючись у вікна, аж шибки забряжчали.
— Киньте, голубе, дурні жарти, — сказав пан фон Бракель, — бо вони добром не скінчаться.
Він спробував спіймати магістра за сурдут, але той спритно викрутився. Аж ось із хати вискочив Фелікс із великою ляпачкою і дав її батькові.
— Нате ляпачку, тату, і вбийте гидотного Пепсера.
Пан фон Бракель справді схопив ляпачку й кинувся за магістром. Фелікс, Кристліб і пані фон Бракель взяли зі столу серветки й замахали ними, ганяючи магістра, а пан фон Бракель безперестанку молотив ляпачкою, але, на жаль, не влучав, бо магістр ані на мить не спинявся на одному місці. Все швидшою ставала та шалена гонитва, "дз-з-з, дз-з-з, бринь, бринь", — шугав магістр то вгору, то вниз, "ляп, ляп", — лунали один за одним удари пана [129] фон Бракеля, "геть, геть", — кричали Фелікс, Кристліб і пані фон Бракель, полохаючи ворога. Нарешті панові фон Бракелю пощастило влучити в полу магістрового сурдута. Пан Чорнило охнув і впав додолу. Але тієї миті, коли фон Бракель хотів ляпнути його ще раз, з подвійною силою рвонувся вгору, задзижчав, загудів і зник між березами, тільки його й бачили.
— Добре, що ми спекалися цього клятого пана магістра, — сказав пан фон Бракель, —більше він ніколи не переступить мого порога.
— Авжеж, не переступить, — сказала й собі пані фон Бракель. — Учителі з такими поганими звичками тільки плодять зло там, де мають сіяти добро. Хвалиться своєю вченістю і стрибає в глечик! Гарний мені вчитель!
А діти радісно загукали:
— Ура, тато влучив ляпачкою пана Чорнила по носі, і він кинувся навтікача! Ура, ура!
ЩО БУЛО ДАЛІ В ЛІСІ ПІСЛЯ ТОГО, ЯК ПРОГНАЛИ ПАНА ЧОРНИЛА
Фелікс і Кристліб відітхнули з полегкістю, наче їм важкий камінь звалився з душі. А найперше вони подумали про те, що тепер, коли мерзенний Пепсер утік від них, чужа дитина напевне повернеться і гратиметься з ними, як завжди. Сповнені радісної надії, вони подалися до лісу. Але там було тихо, наче все навколо вимерло, не чути було пісень зябликів і чижиків, не шуміли дерева, [130] не дзюрчав струмок, тільки немовби злякане зітхання зринало в повітрі. Бліде сонце майже не прозирало крізь імлу. Скоро все небо вкрилося чорними хмарами, заревів вітер, десь далеко гнівно загуркотів грім, високі ялини загули й зарипіли. Кристліб, тремтячи зі страху, притулилася до Фелікса. Він сказав їй:
— Чого ти так боїшся, Кристліб? Це надходить буря, і нам треба вертатися додому.
Вони кинулись бігти, але, самі не знаючи, як так вийшло, замість вибратися з лісу, ще далі заглибилися в нього. Навколо ставало все темніше й похмуріше, по листі залопотіли великі краплі, на небі, розтинаючи його, засичали блискавки. Діти опинилися перед густими заростями кущів.
— Кристліб, — сказав Фелікс, — залізьмо в кущі й пересидьмо тут бурю, вона довго не триватиме.
Кристліб заплакала зі страху, але послухалася Фелікса.
Та тільки-но вони вмостилися в кущах, як почули позад себе бридкий рипучий голос:
— Дурні діти! Зневажили нас... не знали, що з нами робити... А тепер сидіть без іграшок, йолопи!
Фелікс озирнувся навколо, і йому стало моторошно, коли він побачив мисливця й музику, що вийшли з заростей, у які він закинув їх, і, вимахуючи руками, втупились у нього мертвими очима. Музика провів пальцями по струнах, і вони неприємно забряжчали, а мисливець націлився у Фелікса зі своєї рушниці. І обидва захрипіли:
— Стривайте, стривайте, і ти, хлопче, і ти, дівчино, ми слухняні вихованці пана Чорнила, [131] зараз він буде тут, і тоді вже ми помстимося за вашу впертість!
Нажахані діти, забувши про дощ, що лив як з відра, про гуркіт грому, про бурю, яка гула в ялинах, кинулися звідти навтіки й опинилися на березі ставка, що межував із лісом. Та тільки-но вони прибігли туди, як із очерету вигулькнула подарована колись Кристліб лялька, яку туди закинув Фелікс, і відразним голосом заквакала:
— Дурні діти, ви зневажили мене, не знали, що зі мною робити, а тепер сидіть без іграшок, йолопи. Стривайте, стривайте, і ти, хлопче, і ти, дівчино, я слухняна вихованка пана Чорнила, зараз він буде тут, і тоді ми вже помстимося за вашу впертість!
І бридка лялька хлюпнула в обличчя дітям, що й так уже змокли до рубця на дощі, цілий струмінь води.
Феліксові несила вже було витримувати ту маячню, бідолашна Кристліб ледве дихала, але вони побігли далі. Та скоро від страху й утоми попадали серед лісу додолу. Враз позад них щось загуло й зашуміло.
— Це йде магістр Чорнило! — крикнув Фелікс, але тієї миті обоє вони знепритомніли.
Коли Фелікс і Кристліб прокинулися з глибокого сну, то побачили, що лежать на м'якому моху. Буря минула, на небі ясно й привітно сяяло сонце, а на блискучому листі кущів і дерев висіли краплі дощу, немов мерехтливі коштовні камені.
Найбільше здивувало дітей те, що їхнє вбрання було зовсім сухе й вони не відчували ані вологи, ані холоду. [132]
— Ох, це нас чужа дитина оберігала! — сказав Фелікс, простягаючи руки вгору.
І обоє, Фелікс і Кристліб, гучно крикнули, аж луна пішла лісом:
— Ох, люба дитино, прийди знов до нас, ми так тужимо за тобою, ми не зможемо жити без тебе!
Їм здалося, ніби у кущах замерехтів ясний промінь, і квітки, яких він торкався, підіймали голівки. Та хоч скільки гукали діти свою гостю з країни фей, усе сумніше й сумніше, більше перед їхніми очима ніщо не з'явилося. Вони зажурено пішли додому, де батьки зустріли їх з великою радістю, бо дуже хвилювалися за них через негоду.
— Добре, що ви вже тут, — сказав пан фон Бракель. — Признаюся вам, я боявся, що магістр Чорнило й досі вештається по лісі й напав вам на слід.
Фелікс розповів про все, що сталося в лісі.
— Все це безглузді вигадки, — сказала пані фон Бракель. — Якщо вам у лісі сниться така маячня, то я більше не пущу вас туди, сидіть собі вдома.