Таким чином, уся поведінка Люсі в цих обставинах і успіх, що її увінчав, можуть послужити вражаючим прикладом того, як наполегливі і невсипущі турботи про власну вигоду, хоч би які, здавалося, непереборні перешкоди перед ними поставали, врешті-решт дають усі блага, пов'язані з багатством, а оплачуються вони втратою лише часу і совісті. Коли Роберт захотів з нею познайомитися і потайки відвідав її в Бартлетівських будинках, у нього, як здогадувався його брат, була лише одна мета: переконати її розірвати заручини. А оскільки для цього вимагалося лише подолати їхню взаємну прихильність, він, природно, вважав, що однієї-двох зустрічей буде достатньо, щоб абсолютно улагодити справу. Але в цьому — і лише в цьому він помилився, бо Люсі, хоча негайно і подала йому надію, що його красномовство, поза сумнівом, її переконає, все якось до кінця не переконувалася. Щоразу для повної перемоги бракувало ще тільки одного його візиту, ще тільки однієї розмови з ним. Коли вони прощалися, у неї неодмінно виникали нові сумніви, розвіяти які могли лише ще півгодини бесіди з ним. Тому побачення їхні продовжувалися, а все інше сталося само собою. Мало-помалу вони перестали згадувати про Едварда і говорили вже тільки про Роберта — на цю тему в нього завжди знаходилося сказати багато більше, ніж про будь-кого іншого, а його інтерес майже не поступався її власному, і, коротше кажучи, обоє незабаром переконалися, що він зовсім витіснив брата з її серця. Роберт був гордий своєю перемогою, гордий, що так обдурив Едварда, і дуже гордий, що одружувався таємно без материнської згоди. Подальше відоме. Вони провели в Доліші кілька надзвичайно щасливих місяців: Люсі мала багато родичів і старих друзів, яких тепер треба було позбутися, а він накреслив кілька планів найпрекрасніших котеджів, — після чого, повернувшись до Лондона, здобули прощення місіс Феррар найпростішим засобом, до якого вдалися за наполяганням Люсі, — просто його попросили. Спочатку прощення, як і слід було чекати, стосувалося лише Роберта, Люсі ж, яка нічим його матері зобов'язана не була і тому ніякого обов'язку щодо неї не порушила, перебувала непрощеною іще місяців зо два. Але незмінна покірливість поведінки, призначені для передавання місіс Феррар гіркі докори собі за провину Роберта і найсмиренніша вдячність за ту суворість, з якою до неї ставилися, з часом дали їй бундючне визнання її існування.
Подібна поблажливість сповнила її невимовною вдячністю і захопленням, а далі їй залишалося лише швидко піднятися усіма сходами на самісіньку вершину милостей і впливу. Люсі стала така ж дорога місіс Феррар, як Роберт і Фанні. Едвард так ніколи і не отримав пробачення за давній злочинний намір одружитися з нею, а Елінор, хоча і була вищою за неї і народженням, й усім іншим, згадувалася лише як сумний мезальянс; Люсі користувалася всіма правами улюбленої дочки, якою відкрито і визнавалася. Вони влаштувалися в столиці, отримували вельми щедру допомогу від місіс Феррар, були в найчудовіших стосунках з дружиною містера Джона Дешвуда і ним самим, і, якщо не зважати на взаємну заздрість і серцеву неприязнь, що кипіла між Фанні і Люсі, до яких їхні чоловіки, натурально, не залишалися непричетними, а також повсякчасних домашніх негараздів між самими Робертом і Люсі, ніщо не могло б перевершити безтурботну гармонію, що панувала між ними всіма.
Що такого вчинив Едвард, щоб позбутися права первородства, могло спантеличити велику кількість людей, а чим це право заслужив Роберт, здалося б їм навіть ще більш загадковим. Проте зміна ця цілком виправдовувалася її результатами, якщо не причинами, бо в способі життя Роберта ніщо не демонструвало, що він жалкує про суму свого доходу, жалкує, що його брату виділено так мало, або що йому самому дісталося дуже багато. А Едвард, якщо судити з того, з яким бажанням він виконував усі свої обов'язки, як усе більше любив дружину і свій будинок, і з незмінно бадьорої його веселості, так само, мабуть, був задоволений своєю долею і так само не бажав ніяких змін.
Заміжжя Елінор розлучало її з матір'ю і сестрами лише на той час, на який котедж в Бартоні не можна було залишати зовсім порожнім, — місіс Дешвуд з двома молодшими дочками проводила у неї велику частину року. Так часто наїжджаючи в Делафорд, місіс Дешвуд керувалася не тільки веліннями серця, але й дипломатичними міркуваннями. Бо її бажання звести Маріанну з полковником Брендоном майже не поступалося своєю силою бажанню Джона, хоча і пояснювалося більш безкорисливими спонуками. Тепер це стало її заповітною метою. Хоч би яким дорогим було їй товариство другої дочки, вона ні про що так не мріяла, як пожертвувати його радощами своєму безцінному другові. Едвард з Елінор не менше хотіли б побачити Маріанну дружиною полковника. Вони пам'ятали про його страждання і про те, що багато чим йому зобов'язані, і Маріанна, за загальною згодою, повинна була стати його нагородою за все.
При подібній змові проти неї, добре знаючи його благородство, не сумніваючись у вірності його глибокого почуття до неї, про яке вона тепер почула несподівано для себе, хоча ні для кого іншого воно вже давно секретом не було, що могла вона зробити?
Маріанні Дешвуд випала рідкісна доля. Їй судилося пересвідчитися в хибності своїх несхитних переконань і власною поведінкою спростувати найзаповітніші свої максими. Їй було призначено придушити почуття, що спалахнуло на схилі літ — аж у сімнадцять років, і добровільно, почуваючи лише глибоку пошану і сильну дружбу, віддати свою руку іншому. І якому іншому! Тому, хто не менше її самої довго страждав від першої нещасливої любові, тому, хто всього лише два роки тому здавався їй дуже старим для шлюбу, тому, хто, як і раніше, не нехтував добродійним захистом фланелевих жилетів!
Але трапилося саме так. Замість того щоб стати жертвою жагучої пристрасті, як колись їй мріялося, замість того щоб назавжди залишитися з матір'ю і знаходити єдині радощі в самоті і серйозних заняттях, як мала намір вона пізніше, коли до неї повернулися спокій і здатність міркувати розсудливо, в дев'ятнадцять років вона поступилася новій прихильності, прийняла на себе нові обов'язки і увійшла до нового будинку дружиною, господинею і покровителькою великого селища!