Елінор цього не пам'ятала, але місіс Дешвуд вела далі, не чекаючи відповіді:
— А його манери, тобто манери полковника, не тільки подобаються мені незрівнянно більше, ніж будь-коли подобалися манери Віллоубі, але я чудово знаю, що і для Маріанни вони є набагато привабливішими. Ця м'якість, ця щира увага до інших, ця мужня, природна простота куди ближче її справжнім схильностям, ніж жвавість Віллоубі, часто така штучна, така недоречна. Я переконана, що, навіть коли б Віллоубі був тим, за кого він себе видавав, Маріанна все одно ніколи не знайшла б із ним того щастя, яке знайде з полковником Брендоном.
Місіс Дешвуд замовкла. Її дочка не зовсім з нею погодилася, але заперечення її залишилися невисловленими і тому не торкнулися материнської чутливості.
— У Делафорді вона житиме неподалік від мене, — додала місіс Дешвуд, — навіть якщо я залишусь у Бартоні. Але напевно — бо це ж велике село! — там, звичайно, знайдеться невеликий будинок або котедж, у якому ми влаштуємося не менш зручно, ніж у Бартоні.
Бідолашна Елінор! Ще один план оселити її в Делафорді. Але вона зберегла всю свою твердість.
— А його статок!.. Адже у мої роки всі про це думають… І я, хоч не знаю і не почуваю бажання знати, яким він є насправді, проте не сумніваюся, що він неодмінно є чималеньким!
Тут до кімнати хтось зайшов, і Елінор пішла до себе, щоб на дозвіллі обміркувати почуте, побажати успіху своєму другові і при цьому побажанні відчути приплив жалощів до Віллоубі.
РОЗДІЛ 46
Хвороба Маріанни, хоч і викликала занепад сил, проте тривала не так довго, щоб уповільнити її одужання, а юність і міцна від природи конституція, яким до того ж допомагала присутність її матері, так добре зробили свою справу, що вже на четвертий день після приїзду останньої вона змогла спуститися у вітальню місіс Палмер, куди за її наполяганням запросили полковника Брендона: їй не терпілося подякувати йому за те, що він привіз місіс Дешвуд до Клівленда.
Почуття його, коли він увійшов до кімнати і побачив, як змінилася Маріанна, і узяв її бліду руку, яку вона негайно йому простягнула, були породжені, вирішила Елінор, не тільки його любов'ю до її сестри чи усвідомленням, що любов ця відома іншим. Меланхолійний погляд, який він спрямував на хвору, міняючись в обличчі, вселив їй думку, що схожість між Маріанною і Елізою, про яку він згадував, викликала в його пам'яті безліч сумних сцен, тим більше що тепер вона посилювалася блідістю щік, темними колами під очима, позою, повною слабкості, і словами теплої вдячності за неоціненну послугу.
Місіс Дешвуд, яка стежила за тим, що відбувається, не менш уважно, ніж Елінор, але зовсім з іншими думками і очікуваннями, не помітила в поведінці полковника нічого, що не можна було б пояснити цілком природними в таку хвилину почуттями, а у вчинках і словах Маріанни поквапилася угледіти перші ознаки чогось більшого, ніж проста подяка.
Ще через два дні, спостерігаючи, як сили Маріанни міцніють з кожним часом, місіс Дешвуд, однаково спонукувана власними бажаннями і бажаннями дочок, заговорила про від'їзд до Бартона. Від її планів залежали плани двох їхніх друзів: місіс Дженнінгс не могла покинути Клівленд, поки вони залишалися там, а полковник Брендон після їхніх дружніх наполягань також вважав, що і він не повинен виїжджати раніше, хоча, зрозуміло, його перебування в Клівленді і не було таким обов'язковим. У свою чергу, місіс Дешвуд поступилася наполяганням полковника і місіс Дженнінгс вирушити назад у його кареті, більш зручній для хворої, а полковник у відповідь на спільне запрошення місіс Дешвуд і місіс Дженнінгс, чия діяльна привітність спонукала її дружньо пропонувати не тільки свою, але й чужу гостинність, із задоволенням обіцяв через два-три тижні приїхати погостювати в котеджі, щоб самому потім забрати звідти свій екіпаж.
Настав день розлуки і від'їзду. Маріанна прощалася з місіс Дженнінгс так довго і так мило, з такою правдивою подякою, з такою пошаною і добрими побажаннями, які тільки могло знайти її серце, спонукане таємним визнанням минулої нечемності, а потім з дружньою привітністю попрощалася і з полковником Брендоном, який дбайливо підсадив її в карету, старанно намагаючись, щоб вона зайняла принаймні половину сидіння. Місіс Дешвуд з Елінор усілися слідом за нею, а місіс Дженнінгс з полковником залишилися удвох розмовляти про подорожніх і скучати в товаристві одне одного, поки місіс Дженнінгс не подали коляску, в якій, базікаючи зі своєю покоївкою, вона могла оговтатися від втрати двох своїх юних протеже.
А полковник Брендон негайно вирушив сам-один в Делафорд.
Дешвуди провели в дорозі два дні, і Маріанну вони не дуже натомили. Дві її пильні супутниці робили все, чим дбайлива любов і ревне піклування могли полегшити їй важкість дороги, і кожна знаходила свою винагороду в тілесній її бадьорості і душевному спокої. Друге особливо втішало Елінор. Адже вона тиждень за тижнем бачила нескінченні страждання сестри, муки її серця, які в тієї не вистачало ні мужності вилити в словах, ні стійкості приховати від сторонніх очей; і ось тепер Елінор ні з чим не порівнянною радістю спостерігала безтурботність духу, породжену, як хотілося їй вірити, серйозними роздумами; ця безтурботність, врешті-решт, мала спричинитися до повернення минулої веселості і задоволення.
Правда, коли вони під'їжджали до Бартона, де всі околиці, кожен куточок луків і кожне дерево будили ті чи інші гіркі спогади, Маріанна поринула в мовчазну задумливість і, відвернувшись від них, пильно дивилася у віконце карети. Але це Елінор спостерігала без здивування і могла вибачити. Коли ж, допомагаючи Маріанні вийти з карети, вона помітила на обличчі сестри сліди сліз, вона побачила за ними почуття таке природне, що викликало воно лише співчутливу жалість і похвалу за старання його приховати. І в тому, як трималася сестра далі, вона помітила ознаки влади розуму, що прокинулася: не встигли вони увійти до вітальні, як Маріанна рішуче обвела кімнату уважним поглядом, наче відразу давши собі слово з байдужістю дивитися на будь-який предмет, який нагадував би їй про Віллоубі. Говорила вона мало, але всі її слова були сповнені спокою, а якщо деколи в неї і виривалося зітхання, то воно негайно компенсувалося усмішкою. Після обіду вона побажала спробувати своє фортепіано. Але коли підійшла до нього, її погляд упав на ноти опери, що їх дарував їй Віллоубі, улюблені їхні дуети з її ім'ям на титульному листі, накресленим його рукою. Це вже було занадто. Вона похитала головою, прибрала ноти, пробігла пальцями по клавішах, поскаржилася, що руки в неї ще дуже слабкі, і закрила кришку інструмента, проте з великою твердістю сказавши, що має намір вправлятися дуже багато.