— Я не забарюся! — і, оглянувшись, тихо додав: — Боже, яка ти гарна!
У Катрі солодким щемом зайшлося серце, очі спалахнули радістю.
— Я буду біля церкви, — кинула приглушено і швидко попростувала до воріт.
Посеред Лубен, на ярмарковому майдані, вирував людський натовп. Хто йшов до обідні, хто поспішав до яток, щоб поласувати солодкими марципановими коржиками чи випити чарчину оковитої та закусити перед великим постом ковбасою, а хто молодший — під звуки троїстої музики садив у колі веселих глядачів, що теж притупцьовували на морозі, вогнисто-запального гопака. З вулиць Монастирської та Пирятинської виїздили на заквітчаних стрічками санях-козирках ряджені — з бубном, піснями, сміхом. Їх годі було впізнати: обличчя розмальовані, кожухи вивернуті вовною назовні, на головах у дівчат — вінки з зеленої омели, а в хлопців замість шапок то макітра, то лозова верша, то висушена козлина шкура з гострими ріжками, що нагадували чортячі.
Сміх, гам, вереск.
Катря пропхалася наперед. Усе тут для неї було нове, незвичне: і люди, і їхній одяг, і ряджені, і жаровні, на яких шкварчало м’ясо у власному жиру, і численні ятки, де продавалася всіляка всячина — аби гроші!
Грошей у неї не було ані шеляга, тому вона не підійшла до яток, хоча її приваблювали барвисті стрічки та хустки, гребінці та дзеркальця, а зупинилася біля танцюристів. Спочатку їх було кілька пар, та, видно, танцювали вони вже давно, бо з останніх сил товкли утоптаний до блиску сніг ногами, а на їхніх розгарячілих лицях висіявся дрібний піт. Скоро ті пари одна по одній вийшли з кола — залишилась одна. Це було двоє молодят — хлопець та дівчина. Вони теж стомилися, але ще тримали фасон — поскидали кожушки, парубок і шапку-бирку шпурнув у гурт — і робили такі колінця, такі вихиляси, що натовп схвально загув, а музики припустили ще швидше.
Та Катрі не довелося додивитися до кінця цей несамовитий танок. Раптом їй на плече лягла чиясь рука.
— Катре!
Вона оглянулась. То був Василь.
Хлопець, по всьому було видно, відчував себе ніяково, однак в його очах світилася якась відчайдушна рішучість, що збентежила дівчину.
— Чого тобі?
Веснянкувате Василеве обличчя взялося плямами.
— Зрадів, що побачив тебе… Чого нам тута стовбичити? Ходімо краще марципани їсти! — і потягнув її з гурту.
Катря не опиралася, бо боялася розгнівити цього дещо дивакуватого хлопця, котрий, як хазяйський син, мав, на її думку, над нею якусь владу.
Він підвів її до ятки і кинув молодиці, що визирала звідти, п’ятака.
— Марципанів нам! — і простягнув пару коржиків дівчині.
— Їж! Смачно!
Вони відійшли вбік.
Катря несміливо відкусила шматочок коржика, що справді був смачний, солодкий, з присмаком мигдалю. Та незвичайність того, що зараз відбувалося з нею, вражала і тривожила її, а тому було їй не до коржика. Краще б піти звідси, розстатися з хлопцем, що, похрумуючи марципана, якось дивно і напружено дивиться на неї. Від того погляду їй було незатишно і тривожно. Але піти не могла. Ноги ніби приросли до землі. Що він намислив? З якої речі пристав до неї, до наймички? Невже і він, як і його батько, думає, що коли вона служить наймичкою у них, то з нею можна поводитися як з якоюсь річчю?
Тим часом Василь не спускав з неї свого пильного погляду, в якому то загоралася якась відчайдушна юнацька рішучість, то в ту мить, коли, здавалося, він зважиться сказати щось важливе, та рішучість зникала і натомість в очах з’являвся страх.
Врешті Катря опустила руку з марципаном вниз і хотіла піти від нього, і тоді якось хрипко, задерев’яніло прозвучав його голос:
— Катре, не тікай! Я кохаю тебе! І хотів би взяти тебе за жінку!
Це було так несподівано, що Катря остовпіла і не знала, що йому відповісти. Злякався своєї сміливості і Василь. Він почервонів і від того збентежився ще дужче.
Так і стояли вони одне проти одного мовчки, оторопілі і вражені тим, що сталося. І ніхто перший не наважувався порушити це прикре мовчання.
Першою спохопилася Катря.
— Василю, — промовила вона якомога м’якше, — що-бо ти говориш? Ти хазяйський син, а я наймичка. Схаменися! Хіба я тобі рівня? Хіба тобі потрібна така батрачка, як я? Та ти тільки тюкни — і за тебе піде перша-ліпша лубенська красуня-багачка! Не рівня мені!
Василь здригнувся і, ніби прокинувшись після важкого сну, схопив її за руки — гаряче прошепотів:
— Не треба мені ніякої багачки! І красуні не треба! Ти моя красуня! А що наймичка — то не біда! Будеш господинею! Та ще якою!
Він щосили стискав її пальці, немов хотів підкріпити цим свої слова, аж Катрі стало боляче.
— А що скаже батько? — спитала дівчина тихо, пригадавши залицяння старого Хуржика і мимоволі червоніючи від тієї згадки. — Та він і слухати не захоче про твоє женихання до мене!
— А я й не питатиму свого старого! Сам дорослий уже!
Нарешті він помітив, що Катря кривиться від болю, і відпустив її руки. Катря похукала на задерев’янілі холодні пальці і заперечно похитала головою.
— Ні, Василю, не можу я дати тобі обнадійливу відповідь. Все це так несподівано трапилося, якось хватопеком, що мені аж страшно стало. Ні сіло ні впало — і раптом заміж! Хіба ж так буває? Це ж ти не марципана з’їсти запрошуєш, а прожити всеньке життя… Ні, страшно це! Просто неймовірно! Не вкладається в голові!
— Катре! — з відчаєм у голосі вигукнув парубок. — Ну, може, я й справді поспішив, сказав хватопеком. Але це тільки тобі так здається, бо ти ж не знала моїх почуттів. А я тебе покохав з першого погляду, як тільки побачив на нашому дворі. Побачив — і сказав сам собі: "Ось, Василю, твоя суджена, твоя доля!" І чим довше приглядався до тебе, тим твердішим ставав мій намір побратися з тобою. Врешті я зрозумів, що жити без тебе не зможу, — і ось наважився сказати тобі. І не кажи — ні! Бо страшно подумати, що буде! Страшно подумати!
— Що ж буде?
— Не знаю. Але серце мені віщує, що з нами може трапитись велике лихо.
— О Боже!
— Без тебе я жити не зможу! Це ти повинна знати!
— Ти мене просто лякаєш… Не кажи так!
— Я не лякаю, а кажу правду. Хіба не бачиш, що я останнім часом не живу, а горю, згораю… Через тебе… Тому й наважився сказати про це сьогодні. Сказав би й раніш — так вдома незручно. Кинеться всім у вічі. А тут побачив — і не втримався… Тепер ти все знаєш. Виклав тобі свою душу, як перед Богом, і від тебе тепер залежить, чи будемо ми обоє щасливі, чи ні.