Поки Хуржик приводив до пам’яті Катрю, бризкаючи їй на лице холодною водою, ніхто з чумаків не звертав уваги на Василя. А він сів на своє місце, схилився на стіл, охопив голову руками, скрипнув зубами і глухо застогнав:
— О Боже, не дай зійти з ума-розуму!
— Ти щось сказав? — спитав сусід.
Та він похитав головою.
— Ні, ні, нічого!
І, схопивши кухоль горілки, перехилив собі в рота — з жадібністю випив і, не закусивши, вибіг з хати.
До самого вечора тривала весільна учта. Гості пили, їли, під звуки троїстої музики танцювали в дворі, аж поки смеркло. А потім, коли вже добре стемніло, потроху почали розходитися, — в кожного ж дома і діти, і господарство. Однак не всі. Кілька молодиць гукнули Параску.
— А де ж постелимо молодим? Пора вже їм і на шлюбну постелю!
Параска провела їх у хатину. Там були дві чисті кімнати, розділені вузькими сіньми. В одній стояло широке дерев’яне ліжко. Жінки миттю підбили подушки, заслали вибіленим простирадлом, жартували між собою.
Одна, огрядна, червонощока, зітхнула, зняла очіпок, лягла на ліжко.
— Гай-гай, де мої молоді літа! Де моя дівоча цнота!
Інша, не менш огрядна, але білолиця, підвела її, обняла за плечі.
— О, згадала баба, як була дівкою! Не журися, Одарко, — все одно не вернеться те, за чим побиваєшся! А йди лишень по молодих та веди сюди, — дізнаємося, чи княгиня зберегла свою дівочу честь до шлюбу, чи розгубила по дорозі.
— Е-е, ні, — відповіла Одарка. — Ходімо разом!
— Ходімо! Ходімо! — загукали всі. — Уже пора!
Вони гуртом зайшли до світлиці і, вигнавши захмелілих чумаків, що виціджували з пляшок останню горілку, підхопили Хуржика та його молоду дружину попід руки — потягли з хати.
— Спатоньки, молодята, спатоньки пора!
Хуржик ледве чалапав, притримуючись руками то за одвірки, то за стіни, то за молодиць. Він на радощах таки добре перебрав і не міг слова мовити — тільки гикав.
На свіжому повітрі зупинився — рвонув на грудях сорочку. Гудзики з тріском повідлітали — вітерець війнув йому в груди прохолодою.
— Ху-у… Гик! Як легко стало! К-катре, це ти? К-куди ти м-мене ведеш?
Катря мовчала — ледве дихала, принишкла, мов курча, коли в небі з’явився коршун. А молодиці підхопили Хуржика попід руки, засокорили:
— А куди ж, князюшко наш? На м’яку постіль з княгинею, з молодою дружиною!
— А-а! А де Катря? Д-де жона моя?
— Та тут вона! Тут!
Їх увіпхнули в кімнату і залишили одних. Хуржик нетвердою ходою доколивав до ліжка, сів і довго хилитався, намагаючись щось заспівати, але співу не виходило — одне муркотання.
Потім підвів голову — побачив Катрю.
— Ц-це т-ти? Роз-зуй мене! — і повалився на подушку.
Катря стягнула з нього чоботи, ноги кинула на ліжко.
— І ти лягай б-біля м-мене! Та роздягнися! — сказав і зразу ж захропів.
Катря роздяглася, перехрестилася — сіла на ослоні, біля вікна. Хропіння подужчало — важкий хмільний сон наліг, мов камінь, на Хуржика. Катря стиснула зуби. Розпач вкотре за останні дні холодною кригою скував її серце, нестерпним відчаєм охмурив душу. Боже, Боже! Як їй жити? Як звикнути до свого нового становища? Як лягти поряд з нелюбим чоловіком? Та краще померти! Краще петлю накинути на білу шию, ніж розділити з ним шлюбне ложе!
Вона довго закам’яніло сиділа край вікна, не знаючи, на що зважитися. Була в такому стані, що коли б побачила петлю, то й хвилини не вагалася б. Але ні вірьовки, ні петлі ніде не видно — одні голі стіни, свічка біля божниці блимає жовтим оком, тускло освітлюючи невелику хатину.
Хуржик лежав горілиць, розкинувши руки на все ліжко, а з його роззявленого рота вилітало таке могутнє хропіння, що Катрі здалося, що то хропе не людина, а кінь.
Їй стало огидно, і вона повернулася до вікна. Надворі було темно, але на білих стінах хати мерехтіли якісь червонясті тіні. Спочатку Катря не придала цьому значення, коли ж згодом глянула вдруге, з подивом відзначила, що все подвір’я залите цим червоним світлом.
Що це? Місяць зійшов чи пожежа?
Раптом вона відчула запах диму, він ставав усе сильнішим.
Боже! Щось горить!
Катря кинулася у сіни — до дверей. Штовхнула їх, але двері не відчинялися. Підперті, чи що? За ними щосили гоготало полум’я. Отже, тут не вийти! Тоді вона метнулася в сусідню — через сіни — кімнатку і остовпіла: тут уже палала стеля, шибки у вікні потріскалися, вогонь лизав смолисті лутки і раму. Знадвору доносилися крики.
— О Боже! Звідки ж це лихо?
Страх змусив її відступити назад, у кімнату, де лежав Хуржик. Тут вогонь ще тільки заглядав з-під стріхи у вікно — тож можна вилізти і врятуватись, щоб не згоріти в цьому палаючому пеклі. А Хуржик? Вона й зараз не могла назвати його чоловіком. Він лежав, як і раніш, горілиць, завдаючи могутнього хропака… Вона почала його будити, та він не прокидався, лиш перестав хропти і відмахнувся рукою.
Що ж робити? Над ліжком почала чорніти стеля. Хвилина-дві — і в кімнату шугоне вогонь!
Тоді Катря схопила ослін і висадила ним віконце. З даху падали палаючі віхті соломи — крізь них ще можна вибратись. Коли б же не п’яний Хуржик!
Вона схопила його обіруч, та підняти не змогла. Важкий, мов камінь!
— Вставай! Вставай же! Горимо! О Боже!
Тузала сплячого туди-сюди, ударила навідліг рукою по щоці — ніякої відповіді, лише буркнув щось. Горілка приголомшила його, відібрала і пам’ять, і розум, — лежав, мов мертва, байдужа до всього колода.
Вона оглянулась і похолола: полум’я вже заволокло віконце, єдиний рятівний вихід з цього пекла. І тоді вона закричала:
— А-а-а! Рятуйте! Людоньки-и!
Несподівано знадвору обізвалась Параска:
— Катре, ти там? Вилазь! Вилазь, поки не пізно! Стрибай у вікно!
— Як же я вилізу? Обгорю!
— Підійди до вікна — я обіллю тебе водою!
Катря стала проти вікна, нагнулася — і тут холодний струмінь облив її з голови до ніг. Тоді вона перехилилася через підвіконня і, шугнувши прямо в полум'я, упала на землю. Хтось вилив на неї ще одне відро води, чиїсь руки підхопили її, відтягли подалі від вогню.
— Жива? Не обпеклася? — над нею схилилася Параска.
Катря підвелася.
— Здається, ні. Трохи щемлять руки…
— А Семен? Де він?
— Залишився там, — відповіла Катря… — П’яний! Я не змогла підняти! Такий важкий!