Ця думка, навіяна розмовою з Лушею, спливла раптово. А спливши, заволоділа всіма її думками і помислами. Піти до ворожки! Хай поворожить!
Катря відкрилася Парасці, бо жодної ворожки в Лубнах не знала. А Параска ставилася до неї чуйно, як мати, і дівчина вірила, що стара збереже при собі цю таємницю.
— Сходи до Гомонихи, — порадила вона. — Кажуть, ніхто в Лубнах краще не ворожить. Кажуть, відає те, що було, і те, що буде…
Катря сплеснула руками.
— Оце ж те, що мені треба! Тільки б дізнатися — живий Івась чи ні! Але як же мені ту Гомониху знайти?
— Та це поряд, — пояснила Параска. — Спустишся по Водопійній вулиці на півтори і запитаєш… А там кожен скаже…
— Що ж їй понести? Грошей у мене катма!
— А що їй? Десяток-другий яєць та пару пиріжків… Я приготую. Вона й рада буде!
— Дякую вам, тітонько Параско… Сьогодні ввечері й піду!
Попоравшись по господарству, Катря взяла вузлик, приготовлений старою, і, пересвідчившись, що Луші ніде не видно, вийшла за ворота.
Крута Водопійна вулиця, якою лубенці водили коней на водопій до Сули, стрімко спускалася вниз. Вечоріло. По широкій улоговині густішали вечірні присмерки. З білих невеличких хатинок, що, мов гриби, висіялися по підгір’ю, звивалися сині дими. Господині готували вечерю. На крутому вигоні діти гралися в квача.
На запитання, де живе Гомониха, діти наввипередки задзеленчали:
— Та ось її хатина — в яру! Бачите — віконце світиться!
Катря постукала в те віконце. З хати вичовпила стара бабуся. Катря уявляла ворожку худою, високою, сивою, з одним зубом у роті — і помилилася. Гомониха була низенька, кругленька, мов печеричка, з повними старечими щічками та веселими очима.
— Ти до мене, доню? Заходь! — прочинила вона двері і впустила Катрю до хати поперед себе.
Хатина була невелика. В челюстях печі горіла лучина. Всюди по стінах, навіть і за образами, стриміли пучечки різного зілля, і Катря подумала, що бабуся займається не лише ворожінням, а й знахарством та замовлянням.
— Сідай, дитино, отуди до столу, на лаву, і розповідай, чого прийшла, — сказала гомониха, сама сідаючи навпроти на ослінчик. — Лихо яке чи хвороба?
Катря поклала свого вузлика з яйцями та пирогами на стіл, а сама присіла на лаву.
— Лихо, бабусю, — промовила стиха. — А від хвороби Бог милував!
— Яке ж лихо? Дівоче?
— Дівоче, бабусю… Поїхав мій суджений з чумаками в Крим по сіль та й не повернувся…
— Це що ж — Хуржиків наймит? — раптом запитала старенька. — Івась?
Катря була здивована і вражена.
— А звідки ви знаєте?
— Ну, світ чутками повниться! Лубень — жменька одна, все на виду! Та й розмов про хлопця восени було багато. Я навіть кидала карти на нього.
Катря аж скрикнула:
— Ну, й що, бабусю?
— Тоді був живий, а зараз не знаю.
— Тоді був живий! — вигукнула радісно дівчина. — То й зараз живий!
— Ну, хто ж зараз те знає? — заперечила стара. — Минуло багато часу…
— То поворожіть знову! Я ж для того й прийшла!
Ворожка перенесла лучину до столу, поставила в порожній глечик. Дістала досить-таки засмальцьовані карти — почала розкладати на столі. Довго водила над ними пальцем, плямкала губами.
— Ну, що, бабусю? — не стрималася Катря. — Що карти кажуть?
— Не розберу, дочко, — стенула плечима ворожка. — Ніби живий твій Івась… Тільки зі всіх боків у нього вороги… Ось попробую воском на воді вилляти…
Вона принесла миску води, над лучиною в металевій коновці розтопила кілька шматочків воску — і вилила у воду. Розтоплений віск розплився коржем по воді і миттю застиг, покрившись химерним візерунком. Гомониха нахилилася над мискою, зашепотіла:
— Івасику-Іваночку, озовися з краю дальнього! Чи ти живий-здоровий є? Чи загинув у морі синьому? Прилинь хоч на хвилиночку, явися сизим голубом! Прийди, прилинь іздалеку — тут ждуть тебе — не діждуться! Озвися з краю дальнього, Івасику-Телесику!
Віск затвердів і не поламався. Лежав на воді, мов круглий лист латаття, такий запашний і таємничий. Катря дивилася на нього з надією і острахом. Що він скаже?
Гомониха тричі перехрестила його і сказала:
— Дивись, дочко! Твій суджений живий! Він рветься додому, але довкола нього багато перешкод, і я не знаю, чи одоліє він їх, чи ні… Ось бачиш — це він, а круг нього злі люди, що не пускають його до тебе…
Вона пальцем показала на химерні звивини на застиглій поверхні воску, на якісь неясні лінії.
— Через тиждень або через два ти й сама можеш поворожити. Зараз бачиш, краї нерівні і темні — це злі сили, а коли стануть рівними і світлішими, то — на краще. А як будуть грубими й ламаними, то буде хлопцеві біда! Та сподівайся на краще! Завжди сподівайся на краще! І все буде добре!
— Дякую, бабусю, — сказала Катря. — Мені стало легше на душі. Івась живий! Чує моє серце!
5
Поль Джонс спустився вниз по дерев’яних сходах. Караульний солдат відкинув перед ним важкий полог, і контрадмірал увійшов у просторе підземне приміщення, де сиділо на нефарбованих дерев’яних лавах кілька офіцерів. Всі вони ждали прийому у "найсвітлішого".
Однак Потьомкін наказав у першу чергу провести до нього "американця".
Джонс був вражений пишністю підземних апартаментів головнокомандуючого, так званого "польового штабу". Стіни оббиті сукном, підлога заслана килимами, меблі щонайкращі, і доставка їх сюди, у ці віддалені степи, коштувала, мабуть, немалих грошей. Всюди картини в позолочених рамах, бронзові свічники. На столі — карта Чорного моря та прилеглих країн.
В цьому затишному кабінеті, за масивним столом, сиділо троє — сам Потьомкін, контр-адмірал принц Шарль Нассау-Зіген та начальник канцелярії князя генерал Попов. Двоє дверей з кабінету вели далі, у внутрішні покої, що, мабуть, правили за житло для князя.
Поль Джонс з розповідей свого молодого ад’ютанта склав майже повне уявлення про Потьомкіна, але мусив признатися собі, що реальність перевершила його. Це був крупний чоловік з вольовим обличчям і пронизливим поглядом крицево-сірих очей, одне з яких, ліве, було невидющим. Над очима широко розметнулися дугоподібні брови, що майже зрослися над переніссям, а невисокий, похилий назад лоб свідчив не так про розум, як про волячу упертість та азіатську хитрість його власника. Широкі, важкі щелепи ще більше відтіняли ці риси російського вельможі. Було йому десь під п’ятдесят.