Однак виявилося, що з обідом граф не поспішав. Він запропонував капітанові прийняти ванну, поголитися, а поки той усе це робив, слуги графа почистили і випрасували капітанський камзол та панталони, наваксували до блиску черевики.
Дещо зніяковілий морський вовк, зайшовши до їдальні, подякував Безбородькові:
— Дякую, графе. Я вельми зобов’язаний перед вами. — І він показав на себе. — Тепер не соромно показатися і перед її величністю.
Безбородько зробив рукою широкий жест.
— Ось пообідаємо — і поїдемо до її величності.
Через годину, як граф і обіцяв, вони ввійшли до кабінету цариці. Катерина прийняла шотландця вельми доброзичливо, розпитала про здоров’я, про дорогу з Копенгагена до Петербурга, подякувала за приїзд, який свідчив про готовність капітана служити Росії.
— Я весь до ваших послуг, ваша величність, — схилив поштиво свою рудувату голову Джонс. — Готовий виконати перше-ліпше ваше розпорядження! Жду ваших наказів, ваша величність!
— Похвально чути таке, капітане, — милостиво сказала Катерина. — До речі, наскільки я знаю, ви командували флотиліями, а маєте скромне звання капітана. Гадаю, це можна пояснити лише неуважністю ваших сюзеренів. Я хочу виправити цей недогляд і, зважаючи на ваші заслуги перед Америкою та Францією і відзначаючи ваші подвиги на морі, надаю вам звання контр-адмірала. Сподіваюсь, ви виправдаєте його новими подвигами на Чорному морі у війні проти Туреччини.
— Буду старатися, ваша величність.
— Відправляйтесь туди негайно! Час не жде! — тоном наказу сказала Катерина. — Гроші, подорожню, документи вам приготують. З вами поїде перекладач. Він же буде вашим ад’ютантом.
— Слухаюсь, ваша величність, — підхопився новоспечений контр-адмірал.
— Бажаю успіху!
6
Нову наймичку Хуржик привів у неділю, коли всі обідали. Завів на кухню і сказав:
— Це Луша, тобто Лукія, наша нова наймичка. Вона помагатиме нам по господарству. — І підштовхнув дівчину до столу. — Сідай, Лушо, обідай зі всіма — знайомся: це мій син Василь, а то Параска та Катря — наймички, як і ти, але вони старші, все тут знають, і ти мусиш їх слухатись… Ось так!.. А Катря покаже тобі господарство, щоб ти знала, що робити…
Дівчина сіла на край ослона, несміливо взяла ложку до рук — простягнула до миски, але очима в цей час метнула по всьому столу і по домочадцях, що сиділи за ним. І погляд той був такий чіпкий, пронизливий, що кожному здалося, як щось холодне і колюче торкнулося його серця.
Катря знітилася. Ну й очі — ніби просвічують тебе наскрізь! Мовби читають твої думки! А сама нічогенька — в міру округла, не товста і не кістлява, не руда, мов кішка, але й не чорна, мов галка, а якась середня — попеляста чи темно-сіра, як миша. От тільки очі чимось відрізняються від звичайних людських очей — якісь холодні, зелені, проникають в саму душу і перевертають в ній усе.
І де господар знайшов таку?
Зразу ж по обіді, коли Катря вийшла з хати, до неї підійшла Луша, взяла під руку.
— Знаєш, серденько, мені здається, що ми однолітки і, мабуть, сироти, — почала несподівано мову. — Бо який же батько віддав би свою дочку у найми?
— Так, я справді втратила батька, — тихо відповіла Катря.
— От бачиш — я так і знала… А я кругла сирота — вже не один рік поневіряюся по наймах… І кінця-краю їм не бачу… Невже ж так нам і доведеться посивіти у наймах, як отій старій Парасці? Чи Бог нас красою обділив? Чи щастям? Чи ми не роботящі? Та невже ж не знайдеться той, хто візьме нас заміж і зробить господинями?
— Хтозна, — здвигнула плечима Катря. — Хто те відає?
— Ну, дівчина зразу відчуває, чи подобається комусь, чи ні. Ось, приміром, у хазяїна син уже парубок, женити пора. Чим не жених? І багатий, і собою не поганий. Невже не пробувала знадити його?
— Дуже треба! — фиркнула Катря. — Знаджувати осоружного!
— Хіба в тебе був хтось?
— Був.
— Де ж він?
Катрі не сподобався цей допит. Вона не розуміла мети його. Тому відповіла різко:
— Був, та немає… Поїхав у Крим та не повернувся!
Луша полегшено зітхнула.
— І ти його дуже кохала?
— Дуже.
— І нічого не матимеш проти того, щоб я закрутила голову Василю?
— З чого ти взяла, що я буду проти?
— Ну, ти гарна дівчина, а він багатій… Чому б і не спробувати?
— Ради Бога, не тули праведне до грішного!.. Коли б Івась був живий, то нікого мені не треба!
Луша подивилась на неї довгим, пильним поглядом.
— Ну, Катре, дивись — не передумай. Я тебе попередила!.. А тепер покажи господарство. Бачу, тут аби руки — то робота знайдеться! Коли б знала, що на себе працюватиму, то старалася б, а на дядю — хай Хуржик дурнішу знайде!
З цими словами вона рушила перша, ніби все тут їй було відоме, — заглянула і до корівника, і до свинарника, і до пташника. І Катря в душі дивувалася, як вона всюди прискіпливо приглядалася, цмокала язиком, ніби прицінювалася на ярмарку. Катрі стало смішно. Їй здалося, що вона розгадала потаємні наміри цієї дівчини, яка будь-що заповзялася вийти заміж за багатого і стати незалежною ні від кого господинею.
Разом з тим їй подумалося, що було б непогано, коли б Василь і справді уподобав цю дурноверху, — може б, від неї відв’язався зі своїми залицяннями.
7
Два тижні Івась не відходив від Керіма — поїв відварами та настойками трав, які готував старий знахар Щока, розтирав лоєм груди, бо старий уже не мав сили це робити, обкладав торбинками з гарячими висівками, а знахар двічі на день правив молитву над хворим, заглядав у рота та в очі і наказував молодому помічникові знову й знову терти Керімові грудину й ребра, аж поки з того не пожене піт.
Врешті одного дня Керімове тіло вкрилося рясним потом. Він ніби скупався в ньому — аж сорочка промокла наскрізь.
— Буде жити! — перехрестився знахар Щока. — Чуєш, Іваку! Житиме твій татарчук! Хвороба відступила від нього! Радуйся!
Івась уже звик до того, що запорожці звали його Іваком. Тому відгукнувся відразу:
— Радуюсь, дідуню… Керім — справжній друг. Він не раз виручав мене у скрутну хвилину. І дай Боже, щоб він видужав — мені та його матері на радість!
Однак минуло ще більше тижня, поки Керім звівся на ноги. Був він худий — аж світився і, здавалося, хитався од вітру. Та молодість брала своє, а щедра на сонце весна з кожним днем наповнювала його тіло все новою і новою силою.