— Бідний! — промовила жінка співчутливо і підняла на зв’язаного бранця свої смутні сині очі. — Як же тебе звати, хлопче?
— Іваном… А всі звуть Івасем.
— Івась… Гарне ім’я… Так і мого меншого братика звали — Івасем… — і повернулася до сина — Куди ж ви його тепер?
Керім засміявся.
— Бей наказав кинути в зіндан,[7] щоб не втік.
— В зіндан! — вигукнула вражено жінка. — Там же водяться тарантули та гадюки, від укусу яких гинуть не лише дрібні звірята, а й люди! Твій батько загинув від них, його теж було кинуто в зіндан.
— Я це знаю, — похмуро сказав Керім. — І щось зроблю для твого земляка, мамо. Я відчуваю перед ним провину… Вертайся до хати, а я скоро прийду.
Він скочив на коня, і троє вершників рушили далі.
Вузька кам’яниста вулиця незабаром привела їх у затишну долину, по якій у глибоких кам’янистих берегах дзюрчав ледь помітний потічок Сарису, тобто Жовта вода. По тім боці його, в зеленому саду, виднівся чималий будинок під черепичним дахом, а довкола нього попід горою гніздилися убогі татарські халупи.
— Сарису! — вигукнув радісно мовчазний Керімів товариш. — Сарису! Нарешті ми дома!
Вони в’їхали на широке подвір’я бея, зупинилися біля криниці. Розв’язали Івася, напоїли коней. До них сипонули було беєві домочадці, але, дізнавшись, що бей затримався біля Сиваша і приїде завтра чи післязавтра, зразу ж відхлинули.
Ніхто не звернув особливої уваги на незнайомого полоненика, і Івась мовчки стояв, переступаючи з ноги на ногу, що затерпли від довгої їзди верхи, аж поки Керім не торкнув його за рукав.
— Ходімо!
— Куди? В зіндан?
— Ти чув мою розмову з матір’ю?
— Чув.
— Бачиш, якщо ти мене не підведеш, тобто не втечеш, — а ми все одно тебе спіймаємо, — то я зачиню в сарай — і там переспиш.
— Обіцяю тобі, що не втечу. Куди ж тікати, не знаючи ні стежок, ні доріг. Я навіть не знаю, де ми… Ні, поки що про втечу я не думаю.
— Ну, що ж, я вірю тобі, — погодився Керім. — Тоді — ходімо!
Він зачинив його в сарай. Призвичаївшись у напівтемряві, Івась оглянув свою тюрму. Та яка це тюрма? Втекти із неї — простіше простого. Стелі — ніякої, а дах — черепичний, розсунь черепицю і вилазь у дірку. А там — на всі чотири боки!
Та куди?
Довкола чужий незнайомий край, чужі люди, з одного боку — море, а з другого — сухий, непривітний степ. Як тікати? Без їжі, без води, не знаючи дороги… Ні, Керім мав усі підстави повірити йому, бо знав, що з Криму втекти без корабля або хоча б човна, без проводжатого неможливо.
Тверезо оцінивши своє становище, Івась дійшов висновку, що зараз тікати — смерті подібно, а тому взяв себе в руки, заспокоївся, знайшов біля протилежної стіни купу степового сіна і приліг на нього. Однак, хоча був змучений дорогою і тими подіями, що трапилися за останній час, заснути не міг. З Керімових розповідей він зрозумів, що його запродав у полон Хуржик. Спочатку він сумнівався, не хотів цьому вірити, але чим більше думав, тим більше переконувався, що так могло бути насправді.
Він пригадав Катрину розповідь про Хуржикове залицяння, сутичку з ним на подвір’ї, що ледь не привела до бійки і хтозна-чим могла скінчитися, і йому стало ясно, що ще дома Хуржик замислив позбутися його під час поїздки в Крим. Не дивно, що останнім часом Хуржик був добрий, навіть запобігливий. Цим він намагався приспати Івасеву пильність, викликати у нього та й у всіх чумаків довір’я, а головне, обставити злочин так, щоб жодна підозра не впала на нього.
Івась аж здригнувся від обурення та гніву. Який негідник! Це ж він ще тоді, збираючись у поїздку в Крим, задумав своє чорне діло! Ще тоді він знав, що Івась не повернеться додому, і Катря повірить, що його вже й на світі немає. Отже, Хуржикові залишиться лише дочекатися смерті хворої дружини — і Катря змушена буде, по власній волі чи по неволі, швидше по неволі, стати з ним під вінець. Серце Івасеве заклекотіло від гніву. Який підлий, підступний мерзотник!
Він скочив і сів. Ладен був тут же видертися на горище, пробрати в черепиці дірку — і тікати. Добратися до Сиваша, наздогнати валку і стати Хуржикові перед очі. Що з ним зробити? Відразу вбити?
Ні, спочатку він викаже йому перед усім чумацьким товариством все, що дізнався про нього, про його підступність і мерзенність, а потім задушить, розчавить, мов гадюку!
Однак тверезий розум узяв верх. Чи ж добереться він до Сиваша? Чи застане там чумаків? Як без копійки в кишені, без знання тутешньої мови подорожувати по чужій країні та ще під час війни, що розгорається, мабуть, не на один рік?
Отак терзаючи своє серце, він ще довго лежав у темному кутку з розплющеними очима і не міг заснути. Лише під ранок, зовсім знесилений, склепив повіки і поринув у важке забуття.
4
Наступного дня, під вечір, повернувся бей Шакір-заде. Івась здогадався про це відразу, як тільки почув тупіт кінських копит, радісний гавкіт собак та не менш радісне і шумливе верещання дітей. Він підійшов до дверей і припав оком до шпаринки.
Бей у супроводі кількох вершників зупинився посеред двору і, кинувши повід батракові, що безпосередньо кланявсь, важко зліз з коня. Діти кинулись йому на шию, він обдарував їх гостинцями, а потім погукав:
— Керіме, Керіме!
З гурту дворових вийшов Керім. Бей про щось тихо запитав його. Керім так само тихо відповів і одночасно показав рукою на сарай.
Івась зрозумів, що йдеться про нього.
Видно, Керімова відповідь вразила і обурила бея. Він зразу ж рушив до сарая. Керім поспішив за ним.
Івась повернувся на своє місце і приліг на сіно.
Бей зупинився в дверях, напружено вдивляючись у темряву, безпорадно мружачи очі. Нічого не уздрівши там, повернувся до Керіма і щось гнівно сказав.
Тут Керім загукав:
— Івасю, Івасю, ти тут?
Івась підвівся, вийшов наперед.
— Я тут!
Керім радісно залопотів по-татарському, пояснюючи, мабуть, гоподарю, що даремно він тривожиться і гнівається, — невільник, мовляв, не втік і не думав тікати. Але його намагання виправдатись, навпаки, викликало в душі бея ще більше обурення. Він раптом підняв нагайку і, шмагонувши хлопця по обличчю, закричав:
— Я тобі що казав? Посадити в зіндан! А ти що зробив? То моє слово тобі не указ? Тепер знатимеш, як треба слухати хазяїна!