"Боже, що це? — промайнуло в голові. — Кому я тут потрібний? Що за люди?"
Незнайомці мовчки підняли його — кинули на коня, прив’язали до підпруга.
— Гайда! — пролунав чийсь голос.
"Татари, — подумав Івась. — Так ось хто мене схопив! Що ж вони хочуть зі мною зробити? Убити? Продати? Куди повезуть?"
Відповіді не було. Запитати — ніяк. У роті кляп, руки зв’язані. Що ж робити?
Ніч темна, безмісячна. Довкола четверо верхівців, але жодного обличчя не видно.
Передній знову промовив:
— Гайда! Гайда! — і рушив у степ.
Його везли довго, не зупиняючись, — до самого ранку. По дорозі двоє вершників відстали, а двоє, що зосталися, виявилися молодими татарчуками. Один, на вигляд старший, чорний, худий, мов жердина, тримався позаду, а молодший їхав поряд з Івасем, весь час мугикав собі під ніс якусь безконечну татарську пісеньку. І не звертав на полоненика ніякої уваги. За спиною у нього — лук, сагайдак зі стрілами, при боці — ніж.
А Івась відчував, що помирає: лежав животом на сідлі, головою вниз, і кров налягла так, що в очах потемніло, в роті пересохло, дихати стало важко. Ще трохи — і кінець.
Він замугикав, забелькотав, як німий, заборсався, щоб привернути до себе увагу.
Татарчук урвав свою пісеньку, скосив на нього око. Несподівано спитав по-українському:
— Тобі що — до вітру?
— Ум-м-м! — знову промугикав Івась і завертів головою.
Татарчук сплигнув з коня, висмикнув Івасеві з рота кляп.
— Ну, що?
Івась простогнав:
— Помираю… Розв’яжіть…
Татарчуки щось швидко перемовилися між собою, — розв'язали його, і Івась сповз із сідла — важко брьохнувся на землю. Лежав довго, не маючи сил поворухнути ні ногами, ні руками.
— Пити… Ради Бога, пити… — прохрипів натужно.
Йому подали череп’яну пляшку з водою. Пив лежачи, захлинаючись, — аж поки висушив до дна. Лише годі відчув, що життя повертається в його знесилене тіло.
Потім поволі підвівся.
Татарчуки з острахом відступили — такий він був дужий та страшний, вхопилися за ножі, що висіли в шкіряних чохлах при поясі.
— Ти що?
— Я? Нічого! Не бійтеся! — стенув плечима Івась. — Лише хочу спитати вас — куди ви мене везете? Що зі мною буде? Хто ви, нарешті?
Молодший відповів:
— Мені невідомо, що з тобою буде. Це знає наш хазяїн, Шакір-заде. Ми веземо тебе до нього додому. Він прибуде завтра. Тоді й дізнаєшся про свою долю… А ми з Алі — його батраки.
— А тебе як звати?
— Я Керім.
— Звідки ж ти так добре навчився говорити по-нашому?
— Я тум. Батько мій — татарин, а мати — українка з полонянок. Вона й навчила балакати по-вашому. Таких у Криму багато.
— Чому ж мене ви схопили і тягнете хтозна-куди?
Керім враз посерйознішав, кинув швидкий погляд на свого товариша, та, переконавшись, що той ніяк не реагує на їхню розмову, бо не розуміє її, повів далі:
— Бачиш, ми з тобою батраки. Ти належав своєму хазяїнові, як я своєму. Шакір-заде може мене побити, примусити працювати, може навіть продати іншому хазяїнові, тобто кожному, хто добре заплатить. Він не має права лише вбити мене, бо життя моє належить Аллахові…
Івась аж присвиснув.
— Чекай! Невже ти хочеш сказати, що й мене продано?
— А чому це тебе дивує?
— Ну, як же! У нас не заведено торгувати вільними людьми.
— Так то ж вільними. А ти невільний, ти батрак, це те ж саме, що ваш кріпак! Пригадай, хіба ваші беї не продають своїх кріпаків?
— Буває, продають… Та я ж не кріпак!
— Не знаю, я сам бачив, як розмовляв твій господар з моїм. І не краєм вуха чув їхню розмову, бо перекладав її… Одно мене здивувало: не мій хазяїн платив за тебе твоєму, а твій — моєму. Скільки — не знаю, але що платив — бачив на власні очі.
— Так ось воно що! — Івась враз усе зрозумів: Хуржик просто спекався його, щоб заволодіти Катрею. — То він заплатив Шакіру-заде за те, щоб той перепродав мене, чи за те, щоб убив?
— От цього не знаю. Та коли б він мав убити тебе, то не розпорядився б допровадити додому, а прикінчив би десь ближче, в степу, щоб сліду не було.
— І то правда… А скажи, Керіме, тобі не страшно, що ви нарветеся на царські війська, що стоять у Криму, і вони вас покарають? Адже це злочин, що ви схопили мене!
— Ні, не боїмося. Тут, у цій пустельній місцевості їх немає — аж до Кезлева.[5] Та й зараз царському війську не до нас.
— Чому?
— Вчора ми дізналися, що турецький падишах об’явив війну цариці Катерині. Тож невідомо, чи утримаються орусутські військові залоги в Криму. Бо наш хан спить і бачить, як випре їх з півострова.
— Ось як! — вигукнув Івась, вражений несподіваною новиною. — Тепер мені стає зрозуміло, чому мій хазяїн наважився позбутися мене! Він теж, мабуть, дізнався про початок війни і подумав, що війна все спише… Який негідник! Керіме, відпусти мене — я хочу порахуватися з ним! Я уб’ю його!
Керім пильно глянув на свого полоненика і усміхнувся. Усмішка враз скрасила його — була гарна, якась тепла і щира. Навіть — довірлива. Було хлопцеві не більше сімнадцяти літ, мав він чорне лискуче волосся, карі очі, злегка смугляву шкіру і правильні риси обличчя, як у більшості тумів. Щось у ньому було від батька-татарина, але немало рис успадкував він і від матері-слов’янки. І цей сплав Азії та Європи несподівано дав світові новий тип людини, поширений по східній Україні та на Балканах — міцних чорнявих красенів-чоловіків та не менш міцних, тілистих, іноді злегка кирпатеньких чорнобривих красунь.
Івась з надією дивився на хлопця.
— Ну, чого вагаєшся? Зроби добре діло — відпусти. Скажеш — утік.
Керім заперечливо похитав головою.
— Ні, ми цього не зробимо. Хазяїн заб’є нас до смерті!
— Та яке ж він має право? Сам же казав, що твоє життя належить Аллахові.
— Е-е, ти не знаєш наших звичаїв. Він не заб’є нас, а зробить так, що сконаємо самі поволі. Та ще й намучимося. А тому, що ти втік, він нізащо не повірить. Отож бачиш — ми не можемо тебе відпустити. А хоч би й відпустили, то ти не дістанешся до своїх. Наш край пустинний.
— Куди ж ви мене завезли?
— Ще не завезли. Але завеземо. На півострів Тарханкут. Чув?
— Ні, не чув.
— Ну, то почуєш і сам побачиш. Давай руки — зв’яжемо! І — по конях!
— А може, так? Я не втечу, їй-богу!
— Та ні, давай краще зв’яжемо руки, щоб нам спокійніше було.