Калнишевський, коли я був при ньому, вже мав років під сімдесят, але рідко який молодик міг зрівнятися з ним силою, а вчений і досвідчений муж — розумом. До того ж був він спокійний, поміркований, ніколи не робив важливого діла згарячу, а тільки обмізкувавши його і вивчивши зі всіх боків. При ньому запорожці почали жити заможно: розорювали тучні чорноземи, збирали великі врожаї пшениці, ячменю, гороху, випасали табуни коней, отари овець, гурти скоту, займалися рибальством та мисливством, випарювали сіль у морських затоках та з чималим зиском продавали чумакам. Усі запорозькі вольності по обидва береги Дніпра вкрилися хуторами, де з сім’ями жила переважна більшість запорожців. Калнишевський приймав сюди усіх, хто тікав з України від кріпацтва. Про його хазяйновитість запорожці навіть склали приказку: "Як був кошовим Лантух, не було чого всипати в лантух, а як став Калниш, то з’явилися паляниця і книш".
Лише ті, хто не хотів обтяжувати себе сім’ями, та молодь постійно жили в Січі. Але вони ніколи не голодували, не знали, що таке злидні. Калнишевський усьому вмів дати лад. Тому його любили, поважали і останні десять років перед загибеллю Січі незмінно обирали кошовим.
Немало він з запорожцями послужив і цариці Катерині. В останній війні з турецьким султаном шість років, поки тривала війна, запорожці проявляли хоробрість і на суші, і на морі. Про їхні звитяги знали і на Україні, і в Петербурзі. Сам Потьомкін не раз висловлював захоплення мужністю кошового та його побратимів. Навіть побажав сам вступити до коша рядовим братчиком. Пам’ятаю, це було в Бериславі, де ми конопатили галери та чайки для наступної експедиції проти турецького флоту. Приїхав Потьомкін і на обіді у Калнишевського, де зібралося чимало курінних отаманів та значних козаків, схилив свою чубату голову перед запорожцями.
— Прийміть, браття, і мене до свого лицарського гурту! Богом клянусь, не осоромлю Війська Низового Запорозького!
Калнишевський глянув на своїх товаришів.
— А що, браття, приймемо?
— Приймемо, приймемо! — загукали захмелілі запорожці.
— А яке ж ми йому по нашому звичаю ім’я дамо?
Отамани і значні козаки перезирнулися, прискіпливо оглянули Потьомкіна.
— А що, — сказав один, — нехай зветься Грицьком Нечесою! Гляньте, яку нечесану чуприну завів на своїй дурній голові!
Потьомкін блимнув своїм єдиним видющим оком, поморщився — чи то від того, що йому не сподобалося нове наймення, чи від того, що запорожець так непоштивно відізвався про його голову.
— Дякую, братчики! З цього часу матиму за честь носити це ім’я і не осоромлю його ні зрадою, ні боягузством!
Та не так воно сталось, як гадалось.
Щороку цариця все більше обмежувала запорозькі вольності. Особливо після Коліївщини. І найдужче тим, що почала населяти запорозький край то німцями, то сербами, то болгарами. Віддавала їм найкращі землі, найвигідніші урочища.
Запорожці писали цариці чолобитні, посилали в Петербург гінців та депутації, бажаючи відстояти свої права.
З одною такою, останньою, депутацією поїхав і я.
Взяли з собою договори та універсали Богдана Хмельницького, запаслися подарунками впливовим особам у Петербурзі, що могли стати в пригоді. Чого там тільки не було: шалі турецькі та персидські: килими, тканини шовкові та хутра різні, бочки вина, соку, наливок, меду, діжки ковбас, сала, баликів, рибця, щуки зимової свіжопросоленої, а також верхових коней з дорогими сідлами.
Валка була чимала. Очолювали депутацію писар Антін Головатий, отаман Сидір Білий та Логвин Мощенський. Царський двір зустрів нас насмішками. На обіді, влаштованому з наказу цариці, нам подали такі довгі ложки, що їх ніяк було донести до рота. Тоді запорожці, щоб стримати себе і перетворити це неподобство на жарт, почали через стіл годувати один одного.
Царедворці реготали. Якісь два поважні пани, ходячи поміж столами, розмовляли вголос по-французьки, думаючи, що козаки не розуміють цієї мови.
— І де цей народ народжується? — спитав один.
— Звісно де — у їхній пришелепкуватій Хохландії, — відповів регочучи другий.
Серед запорожців були такі, що второпали сказане. Переморгнувшись, вони голосно завели мову:
— Ой-ой-ой, брате мій, та й панів же тут до біса!
— Та всі такі поважні та розумні! — відказав другий.
— І де вони тільки родяться?
— Звісно де — у Петербурзі та в Москві!
— А де вмирають? — спитав знову перший.
— А вмирають теж відомо де — в Сибіру та на Камчатці, — відповів другий, даючи зрозуміти панам, що їхнє панування при дворі нерідко закінчується засланням у Сибір та на Камчатку.
Пани-царедворці насупилися, почервоніли — і зникли, мов вітром їх здуло.
Довго ми оббивали пороги різних канцелярій, роздаровували вельможним панам та підпанкам все, що привезли з собою, але так нічого й не добилися. Тоді Антін Головатий так відписав Калнишевському: "Тут добре вміють брати, але відмовляються щось зробити, бо, мовляв, ніхто нічого не знає і допомогти в нашій справі нічим не може. Чутка йде, що хочуть поділити наші землі поміж великими петербурзькими панами. Як писано в Писанії: "І розділиша ризи його і меташа жребій"".
З тим листом на Запоріжжя було послано мене.
А тим часом, як я дізнався пізніше, цариця зі своєю державною радою постановила взагалі скасувати всі вольності запорожців, а нашу Січ дощенту зруйнувати.
Не встиг я приїхати на Запоріжжя, а вже Потьомкін отримав пакета з Петербурга з цим наказом.
Ні слова не сказавши про це запорожцям, Потьомкін доручив виконання цієї підступної і ганебної постанови царського двора генералу Текелію та князю Прозоровському.
Якраз на Зелені свята, 4 липня 1775 року, генерал Петро Текелій з сорокатисячним військом обложив Січ. Я ледве прошмигнути встиг крізь нього зі своїм листом від Головатого. Та той лист нічим уже не міг зарадити запорожцям.
Сили були не рівні. Текелій мав сильну артилерію, вісім полків кінноти, сімнадцять ескадронів пікінерів, десять піхотних полків, двадцять ескадронів гусарів та тринадцять полків донських козаків. А Січ мала лише двадцять гармат та десять тисяч січовиків!
Три дні без руху стояв навколо Січі Текелій, нікого з неї не випускаючи і нікого не впускаючи. Мовчали й запорожці.