Там було звичне місце чумацького нічлігу. Там була вода — долиною протікав струмок, по його берегах врунилася зелена трава — добра паша для волів, а по узгір’ях шумів дубовий гай, де вдосталь валялося сухого гілля для багаття.
Уже вечоріло, коли під’їхали до узвозу.
В долині горів вогонь.
Хуржик вилаявся:
— Трясця його мамі! Хтось випередив нас і зайняв наше місце!
Чумаки занепокоїлися. Де ж ночувати? їхати далі? Воли пристали, зголодніли. Та й самі стомилися — час на спочив. І на тобі — маєш! Хтось спритніший уже волів попасає, кашу варить, намети ставить від мошкари та комарів. А їм куди? Далі валандати?
Однак робити нічого — спустилися в долину, наблизилися до вогнища. І тут хтось радісно вигукнув:
— Браття! Та тут нікого немає! Гляньте — ні возів, ні волів, ні людей! Сам собі вогонь горить! Що за чудасія?
— А й справді — нікого! — здивувався Хуржик і перехрестився: — Свят, свят, свят! Що за чортівщина! Не може ж сам по собі вогонь загорітися!
— Не інакше — нечиста сила! — сказав Безкровний і раптом засміявся, бо лише він почав здогадуватися, хто винуватець чумацького переполоху. — Гляньте — он суне з гаю! Марище якесь! Та ще й рогате!
Чумаки остовпіли. З темряви у відблисках світла, що лилося від багаття, раптом вималювалося щось велике, кострубате. Ні голови, ні рук — тільки ноги.
Хтось перехрестився.
— Браття, тікаймо! Чортяка!
Хуржик вихопив з мажі запасну люшню.
— Куди? Він сам! Відлупцюємо клятого!
Чумаки й собі схопили, що кому під руку підвернулося — батога, дубову вісь, заступа чи замашного кийка, стали щільно побіля отамана, приготувалися провчити рогатого. Однак ніхто не рушив назустріч незнайомцю: все ж таки — нечиста сила!
З нею не жартуй!
Тим часом "нечиста сила" підступила ближче, і всі раптом упізнали Івася, котрий ніс на плечах велику в’язанку хмизу.
Хуржик сплеснув руками.
— Івась! Ти? Де ти тут узявся, ледащо? Ну, дякуй Богові, що впізнали, а то б завдали тобі хльору!
Івась скинув в’язанку з пліч. Випростався.
— Я, хазяїне! Я! Власною парсуною!
— Була б тобі парсуна, коли б гуртом угамселили по дурній твоїй верші! Як же тобі пощастило втекти? Не інакше нечистий допоміг?
— Та було таке, — погодився Івась і, помітивши застережливий знак Безкровного, замовк.
— І як же думаєш далі жити? А якщо впіймають? — Хуржик не знав, чи радіти з того, що Івась знайшовся і знову виконуватиме належну йому роботу, чи печалитися.
— Упіймають — знову втечу! — безтурботно відказав Івась.
— Який ти прудкий! Втечу! Запроторять у Сибір — звідти не втечеш!
— Ну, це ще баба надвоє ворожила! Звідти теж тікають!
— Отже, ти нас тут ждав?
— Ждав… Бо знав, що ви тут ночуватимете. От і багаття розіклав і хмизом на цілу ніч запасся. Добре, що в кишені був кремінь і кресало! Можна і кашу або куліш варити! Бо голодний, мов пес! Коли б не проїжджі чумаки, то й з голоду вмер би!
Чумаки раділи. Переправа і неблизька дорога всіх стомили вкрай, розчарування від звістки, що хтось уже отаборився в Холодній Балці, засмутили чумацькі серця зовсім, — тож несподівана з’ява Івася і розкладене ним вогнище так обрадували зморених людей, що вони раділи, мов діти. При світлі багаття поставили мажі табором, волів пустили пастися, а кашовари притьмом почали варити в казані кашу.
Навіть Хуржик, хоч і не дуже тішила його щаслива втеча наймита, повеселів.
— Ставте намети! Бо мошкари та комарні тут до гибелі! — розпоряджався він, ходячи по табору. — Вози рихтуватимемо і вісі маститимемо завтра — по видному, а зараз — вечеряти і спочивати! Дорога до Криму ще далека, а ми, дякуючи цариці, прогаяли стільки днів! Тепер треба надолужувати!
6
Далекий шлях від Кременчука до Берислава, де вдруге доводилося чумакам з Полтавщини та Чернігівщини переправлятися через Дніпро. Тут ріка була могутніша, ширша, а переправа значно складніша й важча. Іноді збиралося так багато валок — і чумацьких, і військових, що доводилося днями й тижнями чекати своєї черги.
Зате порядок тут був суворий. Щоб не було суперечок і штовханини та щоб було де пасти волів та коней, прибулих записували в компут, тобто список. Це грецьке словечко залишилося від запорожців, які на Січі заносили в свій компут-реєстр братчиків.
А господар-перевізник записував у нього лише отаманів. І Хуржик отримав картку з числом двадцять сім. Це означало, що доведеться тут, на переправі, загоряти не менше тижня.
— От що товариство, — сказав він, — залишимо біля возів варту, а самі з волами гайнемо в степ, де багато паші і є вода, бо тут і самі знудьгуємося, і воли подохнуть з голоду!
Залишили п’ятьох наймитів біля валки, а самі — з волами та кіньми — рушили в степ. Знайшли широку долину, де з-під гори били джерела і по берегах струмка зеленіла соковита трава, там отаборилися, розклали вогнище, поставили намети.
Волів та коней пасли по черзі. На третій день випало це робити Безкровному з Івасем. Вони взяли свитки і поволі поколивали попід горою до череди.
Опівдні, коли сонце стало посеред неба, пастухи простелили в тіні дерев свитки, прилягли на них — і задрімали. Розбудив їх чийсь гучний голос:
— Вставайте, лайдаки! — і на їхні плечі раптом посипалися дошкульні удари.
Чумаки схопилися від пекучого болю й несподіваного крику.
Перед ними на баских конях сиділо троє: якийсь немолодий вусатий пан і два дужі кремезні пахолки. У старого було випещене обличчя, за поясом — два пістолі, м’яті жовті чоботи — в посріблених стременах. Сидів він у дорогому, обшитому шовком сідлі, прямо, пихато. У пахолків — шаблі при боках, сідла звичайні, шкіряні, в руках — гарапники.
Вони знову підняли їх, та старший зупинив:
— Годі!— і загорлав на чумаків: — Ви спите, а воли у вівсі! Та й долина належить графові! Хто вам дозволив випасати тут худобу? Я сіно кошу тут! Збитки які! Харцизяки! Лайдаки!
Безкровний спалахнув:
— Хто ти такий, дідько тебе забирай! Яке маєш право нападати на вільних чумаків? Мав би я зброю, ти б у мене інакше заговорив!
— Хлопе! Як смієш ти мені погрожувати! Мені, ясноосвечоному панові! — верескнув вусатий. — Я шляхтич Юзеф Мосніцький, старший управитель графа Браніцького, якому належать ці землі! А ти хто? Мужик? Хлоп?