Я пе люблю гуляти, бо в мене у дворі неліає жодного приятеля. Коли мене силоміць відривають од книжки, я змагаюся скільки сили, а коли моєї сили не досить, щоб переконати матір (це вона найбільше дбає про свіже повітря для мене), спускаюся вниз і починаю тинятися, як в'язень, по п'ятачку нашого двору, знайомого мені до дрібнички: в кутку, як вічний страж, сидить баба Ганна, чи, як зве вона себе, Ганна Миколаївна; взимку і влітку вона сидить у плюш-ці, такій старій і засмальцьованій, що не розібрати, що на ній більше блищить: ворс чи зашмуляні місця. її роль у нашому дворі санітарна — відганяє різким, як у ворони, по-крикохм тих, що шукають тут захищених куточків.
Коли я гуляю по асфальтованому п'ятачку нашого двору, стара дивиться на мене чорними ґудзиками очей і мовчить. Моє ж гуляння химерне. Виходжу на ґанок і стою, на повні груди дихаючи автомобільним перегаром, що втягується у двір через під'їзд, як через витяжну трубу; опісля підходжу до лавки й сідаю. Міг би просидіти так скільки завгодно, коли б мав у руках книгу, але її в мене рішуче відібрано, я можу тільки згадати те, що тільки-но читав, а очі мої зорять у.темну, чорну трубу нашого під'їзду. Стіни по боках обдерто машинами, що заїжджають сюди,— під'їзд цей будувався не для машин, а для карет; на цих подертих стінах кривулястими синіми літерами написано, що туалету в нашому дворі неіма. Писала сама Ганна Миколаївна, діставши фарби та квача у завідуючого складом,— у тій частині двору, де живе стара, на першому поверсі склад канцтоварів, і машини, котрі деруть стіни нашого під'їзду, добираються в такий спосіб саме до того складу. Я міг побачити з тієї лавки залізні ворота досить вишуканої роботи — єдина справді привабна архітектурна деталь, що є в нашому дворі. Моя душа посилає туди свої струми, я витікаю в то чорне, сутінне жерло, наповнюю його своєю присутністю, притискаюся до фігурних ґрат, бо за ними хідник, по якому чомусь надто хутко біжать перехожі і мигають машини — живе там вулиця. Всю цю картину я повертаю в себе, як спогад чи внутрішнє бачення, бо мене починає з'їдати нуда, бо я стою в парадному, обпершись плечем об одвірок, і дивлюся на дощ, не маючи змоги навіть потинятися по круглому п'ятаку нашого двору; дощ хлепче й хлепче, наче величезний собака хоче випити наш .двір і всі будівлі в ньому; Ганни Миколаївни нема, вона заховалася за своїм єдиним вікном, затягнутим наполовину білою, а точніше — сірою фіранкою. Зараз я не можу піти на свою лавочку, бо вона мокра, мене відділяє від світу водяна стіна; зараз і перехожих нема за вигадливими ґратками воріт, а через підворіття тече сірий, бульбашистий і чомусь димистий потік. Асфальт також парує, і через те повітря сповнене задушливої теплої вільги: перед цим стояли спечні дні, і стіни з асфальтом розпікалися так, що від них відходило бліде сяяння. Тлінно пахне від величезних залізних барил, куди ми викидаємо сміття; там завше шукає об'їдків бездомна попеляста кішка, але зараз і кішки нема; мені невідь-чому хочеться звестися навшпиньки і послати в ту чорну трубу під'їзду свій погук, стогін чи вереск — це якесь дивне бажання, воно безглузде і через те нестерпно повабне; мені здається, що від того щось має зрушитися, що двір здригнеться від моторошного стресу, дощ перестане, пара розвіється — все заблищить молодо і свіжо; з асфальту, пробиваючи чорну кору, полізе зелена трава й білі гриби; посеред двору почне виростати, як у балеті "Лісова пісня", дерево —— хай це буде верба чи береза, розпустить гілочки із салатовим листям, і все раптом осяється чистим смарагдом. Тоді відчиниться вікно, яке єдине я люблю в цьому дворі, і в ньому постане в ясно-білій сорочці прекрасна заспана істота. В неї буде пишне волосся, а очі темні, як терен, і всміхатиметься вона, показуючи привабливі ямки на щоках. Це видіння я затримую в голові довше, бо то щось сокровенне; можливо, воно привиділося в одну із найнеспокійніших моїх ночей, а може, я просто його вигадав, адже я трохи мрійник. Хоч ця візія трохи смішна й банальна, але, тримаючи її в кутику свідомості, я можу забути, що став людиною без даху, ганебно виставлений, як шкодливий кіт, із власного дому, хоч ніякої шкоди я не чинив. Я не такий уже дурний, щоб не зрозуміти: батьки виставили мене за двері не з педагогічних міркувань, їм обом соромно стало показувати навіч ту мізерію, яка живе в кожній людині, а при сварці всі люди стають ганебно нестримні.
2
Спершу з'явилася Лариса — я побачив її в жерлі нашого під'їзду, була в чорному плащі, а взулася в зелені туфлі. Над головою тримала квітчасту парасолю й обходила потік, що бурунив у під'їзді, начебто не мала таких ущент мокрих туфель. Губи в неї напомаджені і яскраво-червоно цвіли на блідому, трохи жовтуватому обличчі. Лариса всміхнулася до мене, і я послав їй привітання кивком голови, як роблять це сусіди, яким найменше один до одного діла. Мені теж не було ніякого до Лариси діла: іде собі й на здоров'я; переступає калюжі — і хай; на ній чорний лискучий і шкарубкий плащ — не обходить це мене; туфлі й ноги задрипані — зараз прийде додому й вимиє. Я можу відразу ж забути Ларису, бо ми тільки принагідні знайомі. Випадково поселилися обіч, і вона єдина доросла дівчина нашого двору. Маленького, асфальтованого двору, радше дворика, де мешкає кілька сімей, решта приміщень — контори, склади, цех фотореклами й поліклініка. На першому поверсі, де я зараз стою,— вивіска, і на ній така запаморочлива абревіатура, що й не вгадаєш, що за нею; отож я й не збираюся її ні називати, ні розшифровувати. Знаю лишень, що працюють там самі жінки, напрочуд схожі одна на одну, тобто не молоді й не старі, негарні й не потворні, однаково безликі й типово вдягнені. Всі вони мають розкладні парасолі і ніколи не ходять без сумок чи торбин — ті сумки п торби завжди напхом напхано. З ними я не вітаюся — вони тут тимчасові гості, вони мені ні для чого, як і я їм;. їх я не бачу, як Ларису, коли вона відчиняє вранці вікно, заспана і в білій нічній кошулі; я, однак, не сумніваюся, що моя дівчина, оте ніжне привиддя — зовсім не Лариса, бо та примарна насправді не існує та й не існувала, хіба що в одній досить відомій п'єсі ІПекспіра, ту п'єсу я не читав, але бачив екранізовану. Потім вона мені довго снилася (не п'єса, а головна героїня п'єси), і я не розумів чому — може, я мав під ту хвилю такий настрій, коли щось людину та й мусить хвилювати? Отож і вигадав собі ту неіснуючу дівчину, сплагіатувавши її трохи з Лариси, а трохи з героїні Шекспіра, і подібність її з Ларисою стала тільки вимушеною конечністю, бо Лариса має щастя бути єдиною .зрілою дівчиною нашого двору.