За ці слова Раньєро дозволив їй запалити ґніт в лампі від його вогню.
Через якийсь час Раньєро їхав через село. Це було високо в горах, де панував холод. Молодий селянин, що стояв край дороги, побачив бідолаху в дірявому плащі. Він швидко зняв з себе короткий плащ і кинув його вершнику. Плащ впав просто на свічку і загасив її.
Раньєро згадав тоді жінку, якій дав вогню. Він вернувся до неї і запалив свічку від священного вогню.
Збираючись їхати, він сказав їй:
— Ти кажеш, що полум'я, яке ти повинна доглядати,— це життя твоїх дітей. Чи не можеш сказати мені, як називається полум'я, яке я везу стільки часу?
— Де воно було запалене? — запитала жінка.
— Біля Гробу Христа, — сказав Раньєро.
— Тоді воно не може називатися інакше, як лагідністю та любов'ю до людей,— відповіла жінка.
Раньєро розсміявся над відповіддю, вважаючи, що він дивний апостол для подібних чеснот.
* * *
Раньєро просувався між прекрасними синіми пагорбами. Він бачив, що близько Флоренція!
Думаючи, що скоро звільниться від свічки, він згадав свій намет в Єрусалимі, який залишив повний військової здобичі, і хоробрих своїх воїнів, що залишилися в Палестині, які, безсумнівно, зрадіють, що він вернувся до військового ремесла і знову веде їх до перемог та завоювань.
І раптом Раньєро зауважив, що не відчуває ніякої радості, думаючи про це, що думки його охочіше спрямовуються в іншу сторону.
Раньєро вперше зрозумів, що він вже не та людина, якою був, виїжджаючи з Єрусалиму. Подорож з запаленою свічкою навчила його радіти всім миролюбним, розумним та співчутливим людям і гребувати дикими та войовничими.
Він радів, думаючи про людей, які мирно працювали в домах, і відчув, що охоче вернувся би в свою стару майстерню до прекрасних художніх занять.
"Воістину, це полум'я пересотворило мене,— думав він. — Воно зробило мене іншою людиною".
* * *
Була Паска, коли Раньєро в'їхав у Флоренцію.
Тільки-но він в'їхав в міські ворота, сидячи задом наперед, з накинутим на обличчя капюшоном і з палаючою свічкою в руках, як придорожній жебрак підвівся і закричав звичайне: "Божевільний, божевільний!"
На цей вигук з одних воріт вискочив вуличний хлопчисько, і бродяга, який лежав на землі і дивився на небо, підхопився на ноги. І обоє закричали те ж: "Божевільний, божевільний!"
Коли до них прилучився третій, вони зашуміли так, що підняли всіх хлопчиськ на вулиці. Вони збігалися з усіх кутів та завулків і, тільки-но побачивши Раньєро, в пошарпаному плащі, на жалюгідній шкапі, кричали своє:
"Божевільний, божевільний!"
До цього Раньєро давно вже звик. Він тихо їхав по вулиці, не звертаючи уваги на крикунів.
Вони ж не вдовольнялися своїми вигуками, один з них підстрибнув і хотів задути свічку.
Раньєро підняв Свічку вище і підігнав коня, щоб визволитися від хлопчиськ. Але вони бігли нарівні з ним, з усіх сил намагаючись загасити свічку.
Чим більше Раньєро силкувався вберегти полум'я, тим сильніше це їх розохочувало. Вони почали кидати шапками в свічку. Їм не вдалося загасити полум'я тільки тому, що їх було багато, і вони штовхали один одного.
На вулиці виникла страшна метушня. Біля вікон стояли люди і реготали. Нікому не було шкода безумного, який старався захистити свою свічку. Дзвонили на вечірню, багато богомольців йшло до церкви. Вони зупинялися і теж від душі сміялися.
Раньєро підвівся з ногами на сідло, оберігаючи свічку. Вигляд у нього був дикий. Капюшон звалився з голови і оголив обличчя, виснажене та бліде, як у мученика. Свічку він тримав високо, наскільки вистачало його витягнутої руки.
Вулиця кипіла. Навіть і дорослі почали брати участь в потісі. Жінки махали головними уборами, а мужчини кидали берети. Всі старалися загасити свічку.
Раньєро проїжджав під балконом будинку. На ньому стояла жінка. Вона перегнулася через перила, схопила свічку і кинулася з нею в дім.
Народ вибухнув голосним реготом і радістю, Раньєро ж похитнувся в сідлі і звалився з коня.
Як тільки він опинився на землі, розбитий і непритомний, вулиця миттєво спорожніла.
Ніхто не хотів подбати про впалого. Біля нього залишився лише його кінь.
Коли юрба пішла з вулиці, Франческа дельї Уберті показалася зі свого дому з запаленою свічкою в руці. Вона була ще дуже гарною, риси її були лагідні, а очі серйозні і глибокі.
Вона підійшла до Раньєро і нагнулася до нього. Раньєро лежав непритомно, але, коли світло свічки впало на його обличчя, він рушився і опам'ятався. Здавалося, полум'я свічки мало чудесну владу над ним. Побачивши, що він прийшов до тями, Франческа сказала:
— Ось твоя свічка. Я взяла її у тебе, тому що не знала іншого способу, як тобі помогти.
Впавши, Раньєро сильно вдарився. Але тепер ніщо не могло зупинити його. Він став повільно підніматися. Він хотів іти, але похитнувся і ледь не впав. Тоді він спробував сісти на коня. Франческа допомогла йому.
— Куди ти хочеш їхати?— запитала вона, коли він вже був в сідлі.
— В собор,— відповів він.
— Тоді я відпроваджу тебе,— запропонувала вона,— тому що я йду на вечірню.
Франческа взяла коня під вуздечку і повела його.
Франческа відразу впізнала Раньєро. Але Раньєро не зрозумів, хто вона, тому що не давав собі часу глянути на неї. Він не відривав очей від полум'я свічки.
Вони мовчали цілу дорогу. Раньєро думав тільки про полум'я, про те, щоб зберегти його до останньої хвилини. Франческа не могла говорити, тому що не хотіла остаточно переконатися в тому, чого боялася. Вона не могла подумати нічого іншого, крім того, що Раньєро зійшов з розуму. Вона була майже впевнена в цьому, і все ж їй не хотілося говорити з ним, щоб уникнути повної впевненості.
Скоро Раньєро почув, що хтось біля нього плаче. Він глянув і побачив, що поруч іде й плаче Франческа дельї Уберті. Хвилину він дивився на неї і нічого не сказав. Він хотів думати тільки про свою свічку.
Раньєро під'їхав до собору. Тут він зліз з коня, подякував за поміч Франчесці, як і раніше не дивлячись на неї, і пішов один в сповідальню до священиків.
Постоявши хвилину, Франческа також увійшла в церкву. Був вечір Страсної суботи, всі свічки в храмі стояли незапаленими в знак скорботи. Франчесці здалося, що й для неї назавжди погасло полум'я надії, яка вперто горіла в ній всі ці роки.