— А скільки, скільки чиїх? Згадай, синку.
— Та… та хіба це важливо? Хіба це має значення?
— Просто цікаво… Пригадай, пригадай.
— Ну… Моїх два карбованці, здається… Циганових, здається, карбованець з копійками. А Журавлевих копійок, мабуть, сорок…
— О! Ясно. Я ж добре пам'ятаю, що дав тобі тоді два карбованці. Ясно! Ну, йди, синку, йди! Досипай. Вибач, що збудив. Іди!
— А… а нащо тобі це?
— Просто цікаво. Йди!
І сонний Марусик, не дуже щось тямлячи, впав на подушку й зразу заснув.
Відомо, що на другий день після таблиці в ощадкасу нічого ще й потикатися. Тим паче, ощадкаси у селі не було. Ощадкаса була в районі. Семен Семенович не хвилювався. Спокійно пішов на роботу.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
з якого ви дізнаєтесь, що таке два карбованці, а що таке карбованець з копійками (не кажучи вже про сорок копійок). Батьки і діти
Чим займалися у той день наші герої, переповідати не буду. Тим паче, що нічим особливим вони не займалися. Ходили, тинялися по Бамбурах, намагаючись нікого не зустріти з односельців. Бо їм уже набридло розказувати про свій виграш і показувати щасливий білет. Та й показувати, чесно кажучи, було нічого. Павло Максимович ще вчора забрав у сина білет і сховав. Щоб ненароком не загубився.
Отже, залишимо на якийсь час юне покоління і надамо слово їхнім батькам. Бо саме вони у той день (а точніше, вечір) стали головними дійовими особами.
Після вечері Семен Семенович глянув виразно на дружину.
Вона мовчки підбадьорливо кивнула.
Семен Семенович рішуче кахикнув і попрямував до Непорожніх.
Павло Максимович, повечерявши, сидів на ґанку і курив цигарку, задумливо дивлячись удалину. Раз у раз з рота його випахкували круглі кільця диму, чимось схожі на автомобільні колеса. Так у всякому разі здалося Семенові Семеновичу…
— Добридень, чи пак добривечір, сусіде! Добривечір, дорогий! — почав Семен Семенович, усміхаючись сонцесяйно і привітно.
— Вечір добрий, сусіде! — ґречно відповів Павло Максимович. — Як ся маєте?
— Та нічого, дякую… А ви?
— Спасибі, теж нічого…
— Ви знаєте, сусіде, — мовби між іншим сказав Семен Семенович. — Я взавтра якраз їду в район, у фінвідділ. То можу заодно отого хлоп'ячого білета в ощадкасу завезти. Щоб часу не гаяти. Бо його ж іще у Київ на перевірку посилатимуть. Давайте!
Павло Максимович якось дивно глянув на Семена Семеновича і враз став червоний, як мак.
— Гм… — він опустив очі, насупив брови, потім знову пильно глянув на сусіду. — Гм… Не турбуйтеся, любий. Не турбуйтеся. Я мотоциклом із самого раночку завезу. Мені не важко…
— Та нащо ж, сусіде, власний бензин витрачати? Як я на колгоспному "бобику"…
— А мені у район однак треба. У сільгосптехніку.
— Овва! Чого це раптом, сусіде?
— Того самого, сусіде, чого й вам у фінвідділ. Запала напружена тиша.
— Вбачаю у вашій впертості, сусіде, прихований задум, — звузив очі Семен Семенович.
— І я вбачаю. У вашій, сусіде, настирливості.
— Шкода, сусіде, шкода, що ви так говорите.
— І мені вельми жаль.
— Між іншим, якщо вже на те пішло, мушу, сусіде, нагадати, що, коли ото діти купляли цукерки і тітка Галя, продавщиця, дала їм на здачу лотерейного білета, то у спільних грошах мого сина було два карбованці, а вашого — карбованець з копійками. І лише тому, що мій син добрий і поступливий, білет узяв додому ваш син.
— Ну, знаєте, це, сусіде, смішно. При чому тут два карбованці і карбованець з копійками? Не добираю!
— А при тому, що два карбованці, вибачте, більше, ніж карбованець з копійками. Це у першому класі проходять. Шкода, що ви не добираєте.
— Але білет коштує п'ятдесят копійок. І на карбованець з копійками можна купити не один навіть, а принаймні, вибачте, два білети. Це теж проходять у першому класі. Знову запала хвилинна мовчанка.
— Так не дасте?
— Був би дурний, якби дав.
— Навпаки, сусіде, навпаки… Був би розумний. Ех! Скільки живу поряд з вами і не знав, що ви, пробачте, такий!
— Це я, значить, такий?! Я?! Це я, значить, прийшов до вас і почав вициганювати білет! Ха! Ну, красиво! Кра-си-во!.. Ви, сусіде…
— Це… це не я, сусіде, а ви, сусіде… Ви! Ви! — аж захлинувся Семен Семенович.
— Що?.. Що?.. — Павло Максимович звузив очі. — Ви, здається, хочете щось сказати!.. Ну, кажіть, кажіть!
— Хай вам ваш Бровко скаже! Я такого говорити не вмію…
Вони вже не говорили, а кричали.
Бровко, почувши, що хазяїн підвищив голос, і собі люто загавкав на Семена Семеновича.
Бамбури принишкли.
Ще вчора гаряче вітали вони сусідів з виграшем і співали "Розпрягайте, хлопці, коні…", а зараз, почувши сварку, вже стиха хихикали.
І не подумайте, будь ласка, що у нас на Бамбурах живуть люди погані, недоброзичливі. Ні! Усі гарні люди. Тільки ви ж знаєте, як розвинене в нашого народу почуття гумору. І це почуття ну просто примушувало у даний момент хихикати. Не можна було втриматися.
Хлопці саме сиділи у Цигановому садку і їли яблука.
Хвилину тому вони жваво обговорювали маршрут першої подорожі на власному "Запорожці". Сашко Циган наполягав на південному варіанті: Херсон — Одеса — Крим. Марусик схилявся до західного: Львів — Ужгород — Закарпаття. А Журавель одстоював східний: Урал — БАМ — Владивосток.
Тепер вони примовкли і, затамувавши подих, слухали батьків.
Слухали, опустивши очі, не наважуючись глянути один на одного.
Марусик зітхнув і поклав надкушене яблуко на траву.
Журавель повагався і теж поклав, хоч то вже був недогризок, а не яблуко.
Сашко Циган густо почервонів і закусив губу.
У пригніченому мовчанні вислухали вони всю розмову до кінця.
— Ну, я піду, — не підводячи очей, тихо сказав Марусик.
— І я… — зітхнув Журавель.
Сашко Циган мовчки одвернувся.
У Семена Семеновича були білі очі й темні плями на обличчі.
— Щоб… щоб… щоб ти більше не смів водитися з тим Циганчуком! Чуєш! — затинаючись вигукнув він, побачивши сина.
У Марусика дрібно затремтіло підборіддя, він хотів щось сказати, але не зміг, захлинувся і голосно заплакав.
— От-от! Тільки й вмієш рюмсати! — як чайник, кипів Семен Семенович. — Кожен може тебе обдурити. Ніколи, ніколи з тебе нічого не вийде! Нічого в житті ти не досягнеш. Нічого ніколи не матимеш. Проживеш, як той горох при дорозі. Хто не йде, той скубне.