— Дорого мені той хоботок обходиться.
Вся ця розмова відбувалася аж надто голосно. Бойки намагалися якось заглушити незручність, викликану отими ношеними дарунками.
— Ну, ви йдіть, а ми з Любою закінчимо на стіл накривати, — сказала Катерина Семенівна.
Петро Васильович водив сестру по садку, де була в нього пасіка, розповідав про бджіл, але почуття незручності, неприродності не залишало його. І він не міг щиро глянути в очі сестрі, і вона уникала погляду.
Нарешті під'їхала машина. Вийшли містер Фішер і товариш Олексієнко.
Всі зайшли до хати й сіли за стіл. Але й застолля не принесло розради.
Всі сиділи наче не за святковим столом, а на прийомі в зубного лікаря. Розмова ніяк не зав'язувалася. Товстий містер Фішер помітно нервував. Він уже кілька разів звертався з різкими короткими фразами англійською мовою то до місіс Танки, то до товариша Олексієнка.
Американська Бойкова сестра, червоніючи, щось так само коротко відповідала, Олексієнко, приємно усміхаючись, теж. Нарешті вона не витримала:
— Та скажіть уже ви, товаришу Олексієнко, бо я не можу…
— Ну що ж… — приємно усміхнувся Олексієнко. — Мабуть, доведеться мені. Так от, товариші Бойки… Петре Васильовичу, Катерино Семенівно і…— він усміхнувся ще приємніше, — і Любов Петрівно… Мушу відрекомендуватися. Я — представник Інюрколегії по Україні, займаюся справами іноземних громадян на території нашої республіки. До Інюрколегії надійшла заява від громадянки Сполучених Штатів Америки Лукашевич-Бойко про видачу їй спадщини згідно з заповітом громадянина Бойка Стефана, який помер у місті Нью-Йорку (США) 18 квітня 1963 року на дев'яносто четвертому році життя. Спадщина та складається з золотих та срібних речей (персні, обручки, браслети, портсигари, ложки і т. д. — реєстр додається), оцінюваних приблизно в сто п'ятдесят — сто шістдесят тисяч карбованців за нинішнім курсом. Речі ті закопано на обійсті колишнього шинку Стефана Бойка за десять кроків на захід від старого дуба (план місцевості додається)…" Шинок згорів ще у громадянську війну, але дуб, як бачите, зберігся… Отже…
Якби в хаті зараз вибухнула бомба, родина Бойків так би не здивувалася. Всі заніміли.
— Коли б громадянка Лукашевич-Бойко звернулася до нас одразу, тобто протягом шести місяців після смерті Стефана Бойка, — вів далі Олексієнко, — вона б мала право на одержання спадщини повною мірою…
— Коби ж я знала… — прохопилася Бойкова сестра.
— А так, — усміхнувся своєю чарівною усмішкою Олексієнко, — за нею лишається тільки право на двадцять п'ять відсотків вартості спадщини, як для особи, що знайшла скарб… Тобто близько сорока тисяч карбованців…
— Я згодна! Я згодна! — поспішливо проказала Гапка.
…Але тут я змушений перервати свою розповідь про минулі роки й негайно повернутися в наш час. Бо несподівано сталася річ, нашими героями не передбачена і не очікувана.
Поснідавши, іноземці поскладали речі у багажник, потім закурили й пішли у садок за хату.
Що вони там робили, хлопцям не було видно. Хвилин через п'ять з-за хати вийшов старший "ковбой", сів у машину, завів мотор і поїхав… За хвилину лише курява лишилася на дорозі.
Хлопці здивовано глянули один на одного.
— А… а де ж той… лисуватий? — прошепотів Марусик.
— Хто його зна… — прошепотів Сашко Циган. Журавель тільки мовчки знизав плечима.
— Гайда глянемо, — прошепотів Сашко Циган, і хлопці навкарачках обережненько, скрадаючись поза бур'янами й кущами, рушили у садок за хату.
Так сталося, що на цей раз першим повз Марусик (в якому вони порядку причаїлися були біля паркану, в такому порядку й повзли).
І тому, звичайно, Марусик перший і побачив. І в нього в першого волосся взялося дротом від жаху. А вже потім це сталося з Сашком Циганом і Журавлем.
У саду під грушею, розкинувшись на траві, лежав без руху лисуватий іноземець…
— У-у-убив, — ледь ворушачи губами, пролепетав Марусик.
— А-а-га, — тільки й міг прохрипіти Сашко Циган. Журавель обійшовся якимось невиразним звуконаслідуванням.
— Не… не захотів скарбом ділитися… Що ж… робити? — Марусик мало не плакав. — Х-хлопці!.. Що ж… Га?
— Міліцію треба, — прохрипів Сашко Циган.
— Де ж ти її візьмеш, ту міліцію, зараз? Валігура ж у лікарні,— нагадав Журавель.
Справді, дільничний міліціонер товариш Валігура, який жив за сім кілометрів у селі Васюківці, позавчора ліг у лікарню через загострення радикуліту. Це знала вся дільниця з п'яти сіл, яку він обслуговував. А до райвідділу двадцять кілометрів. Без транспорту — півдня бігти.
— Та що ж це робиться? — вихопилося в Журавля. — На що ж ті люди здатні заради…
— То не люди, а фашисти, — просичав Сашко Циган. — Награбували у війну, закопали, як тікали, а тепер один одного…
— Ой! — Марусик судорожно вчепився в плече Сашка Цигана.
"Убитий" іноземець поворухнувся.
— Жи… живий, — прошепотів Журавель.
— Та він просто спить у холодку, а ми… Пусти, а то синець буде!
— Тю! — Марусик розтиснув пальці.
…Тепер я можу спокійно залишити наших героїв і повернутися у минуле на двадцять років назад, до святкового столу у хаті Бойків, де щойно оголосив представник Інюрколегії товариш Олексієнко заповіт Стефана Бойка.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ,
в якому продовжується розповідь про місіс Гапку, містера Фішера, дармоїда Гузя та інших учасників пригоди, пов'язаної з пошуками скарбу
— Братец! Сестро! Клянусь вам, я не винна, що дідо то все мені відписав. Прецінь, дідо не знав, що ви є живі. Дідо ще у війну писав твоєму батькові Василю, але відповіді не дістав. Гадав, що всі загинули. Прецінь, дідо з тим мав, властиво, такі гризоти… Дідо в Америці, видиш, дуже бідував. Несамовито! Був майже цілий час без роботи. Все йому було байдуже, не мав охоти ні до чого. Триб життя вів неуміркований, заживав алкоголю. І як я його віднайшла (коли нагло покинув мене Юлько, вигнав з хати і лишилася я зовсім самітна), дідо був просто страшний. Доконечно потребував обслуги. Прецінь, я за ним ходила, як за малою дитиною. Він мені оповів, що як у вісімнадцятім тікав з України, то не встиг викопати свій скарб, який збирав ціле життя. Як він за ним побивався, коби ви знали! А в нотаріаті, прецінь, йому казали, що то все мусять йому віддати. І, видиш, він мені то заповів — за те моє піклування. Хіба я винна?