Але вони так ніколи й не дізнаються про те. Тайфун Маруся враз підвела очі на хлопців, усміхнулася й підморгнула їм.
І кожен з трьох вирішив, що вона усміхнулася й підморгнула саме йому.
І всі троє були щасливі… Хтось легенько торкнув Сашка Цигана за лікоть. Сашко обернувся.
Ззаду стояв Бровко. Стояв і докірливо дивився такими розумними, такими щирими, такими відданими очима… "Хлопці, а я?.. Про мене ви забули…" Сашко Циган штовхнув ліктем Журавля. Журавель теж обернувся, усе зрозумів, посунувся. І Бровко обережно поклав передні лапи на лавку між ними — ніхто й не помітив. Звичайно, собакам не можна до людських столів. Але ж то був не собака, то ж був Бровко…
Циган нищечком поцупив з тарілки добрячий шмат ковбаси і простягнув Бровкові. Бровко вдячно, самими губами (знає, як поводитися за святковим столом) узяв ковбасу, проковтнув, потім підвів голову і лизнув Сашка Цигана біля вуха, — наче щось шепнув… І раптом…
Чи то справді Бровко йому нашептав, чи з іншої якоїсь, але Сашко Циган раптом як затягне тонким голосом на повні груди пісню з весільного репертуару:
Чоботи, чоботи ви мої, Наробили клопоту ви мені…
Увесь довжелезний стіл аж вибухнув реготом. Так це було несподівано і кумедно.
І голова колгоспу Максим Богданович, сміючись, ураз підхопив пісню своїм могутнім, як виявилося, баритоном. А за їм і Сергій тенором, і дід Коцюба хриплуватим баском, а там і увесь стіл… Та так гучно ушкварили, що в гаю посипалося з дерев листя.
Співуче у нас село. Тільки зачепи — і вже співають і виводити можуть аж до ранку.
Найбільше заливалася, розсипаючи дзвінкі трелі, Тайфун
Маруся. Вона радісно позирала то на Васю, то на наших хлопців, то на діда Коцюбу. І обличчя її так сяяло, наче то було не обличчя, а сонце…
А сонце дивилося на все те з синього безхмарного неба і теж усміхалося. І переморгувалося з новим дідовим годинником, який, ви знаєте, отими золотими стрілками й цифрами чимось був схожий на сонце…
Отакі-то дива відбулися цього літа у нашому селі Гарбузяни.
Недарма наш земляк поет Андрій Лопата написав талановиті рядки:
Гарбузяни мої, Гарбузяни, Чарівні мої сни…
Пригода третя
ПАСАЖИРИ ТАЄМНИЧОГО "МЕРСЕДЕСА"
РОЗДІЛ ПЕРШИЙ,
в якому Бровко починає щось передчувати. "Кажуть люди, кажуть…"
І от знову сонечко визирнуло з-за Лисої гори і радісно усміхнулося нашим Гарбузянам. І змовницьки підморгнуло Бровкові, що сидів коло своєї будки, схиливши голову набік і настовбурчивши одне вухо. Бровко й сам не знав, до чого він прислухається. Ранок був звичайний собі, літній, і жодних підозрілих звуків не було чути. Але вночі Бровкові приснився химерний сон з дивовижними карколомними пригодами, що примусив його прокинутися вдосвіта у неспокійному тривожному настрої. "Ой, щось-таки сьогодні, мабуть, станеться, — подумав Бровко. — І знову з моїми хлопцями… Можна було б гавкнути їм, розбудити, попередити, але поки що не буду, хай посплять іще, сердешні… Чує моє собаче серце — клопітний буде в них сьогодні день".
Бровко почухав задньою лапою за вухом, потягнувся, клацнув зубами і, подзенькуючи ланцюгом, поліз у будку досипати.
Цей недільний ранок був напрочуд тихий і безгомінний.
Колгосп давно віджнивував, копати буряки й картоплю ще не час, і в селі було майже безлюдно. Хто подався на базар, хто до міста у всіляких справах, а чималий гурт на чолі з дідом Коцюбою та головою колгоспу Максимом Богдановичем Танасієнком поїхав на весілля дідової онуки Галочки та нового агронома Сергія Петровича аж у самісінький Київ. Серед того гурту були й батьки Марусика та Сашка Цигана. І тому хлопці, залишені під опіку Журавлевої матері й бабусі, втрьох спали сьогодні на Цигановому горищі, зарившися в духмяне сіно. І всім трьом снилися прекрасні рожеві безхмарні сни. На відміну від Бровка, хлопці нічогісінько не передчували.
Перший прокинувся Марусик. Мабуть, від незвички спати на чужому горищі. Може б, Журавель теж прокинувся з цієї причини, але, як ви вже знаєте, він дуже любив поспати, і йому було байдужісінько, де і в яких умовах він спить. Завжди і всюди йому снилися однакові захоплюючі й неймовірні сни.
Марусик протер очі й глянув спершу ліворуч, потім праворуч. Ліворуч було вухо Сашка Цигана. Праворуч стирчала з сіна боса Журавлева нога, що не відзначалася надмірною чистотою. Нога поворушила пальцями, потім смикнулася раз, другий… Певно, Журавель уві сні чи то кудись біг, чи то грав у футбола.
Марусик позіхнув і штрикнув ногу пальцем. Нога дригнулась і сховалася в сіно.
Марусик повернувся до вуха, взяв тоненьку соломинку і полоскотав нею вухо. І вухо одразу зникло. Натомість на Марусика зиркнуло сонне око Сашка Цигана.
Якусь мить око дивилося безтямно, потім моргнуло і зробилося сердитим.
— Та годі спати, — поспішив усміхнутися Марусик. — Скільки можна?!
Невдовзі усі троє вже спускалися з горища у двір.
— А що мені сьогодні снилося, хлопці…— сонно розтягуючи слова, як завжди, почав Журавель.
Та розказати нічого не встиг. Бо з сусіднього двору почувся лагідний, турботливий голос його матері:
— Журавлику! Синку! Ви вже встали? А біжіть-но швидше снідати… Давайте, хлоп'ята! Давайте, любі!
Мати Журавля була дуже добра й лагідна жінка, ніжно любила свого сина, вуличне його прізвисько прийняла якось одразу і називала тепер сина не інакше як Журавлик. І в її устах це звучало так зворушливо, що не можна було навіть уявити, щоб вона називала сина якось по-іншому. За нею й бабуся почала називати внука Журавликом.
І Сашко Циган у глибині душі, приховуючи це навіть від самого себе, заздрив другові, що в нього таке прізвисько. Але тут уже нічого не поробиш. Прізвиська не вибирають. Яке тобі люди дали, з тим і живи.
На плиті шкварчало щось таке смачне, таке апетитне, що аж памороки забивало.
Журавлева мама, Катерина Іванівна Сирокваша, на всі Бамбури була визнана майстриня куховарити. Та й не тільки на Бамбури. З усіх кутків Гарбузян, ба навіть із сусідніх сіл, приходили частенько господині повчитися в неї. А коли наближалося в Гарбузянах якесь бучне свято — весілля, чи свято новонародженого, проводи в армію абощо, — то Катерина Іванівна вже знала: прибіжать до неї з проханням. І вона не відмовляла нікому.