Ррип-ррип! — таємничо скрипить старезна, на одній петлі хвіртка.
Пурх! — вилітає з-під ветхої почорнілої стріхи якийсь птах.
— Повітря! — кричите ви, падаючи на землю.
— Та-та-та-та-та-та! — з автомата стріляєте по фашистському "месеру", що вже впурхнув у густу крону старої груші.
Ні! Що не кажіть, покинуті безлюдні Липки — то рай земний для хлопців.
У той день вони ловили диверсанта. За агентурними даними, його скинув уночі ворожий літак у районі Липок.
Вам не треба пояснювати, яка то складна, відповідальна справа — ловити диверсанта. Скільки вона вимагає вміння, терпіння й витримки. І обережності. Щоб не сполохати його, заскочити зненацька, схопити й знешкодити.
Тут просто так іти не можна. Тут треба скрадатися, повзти навкарачки, а то й на животі.
Сашко Циган, Марусик і Журавель обнишпорили вже весь куток і підповзли до гаю.
— Тсс! — застережно підняв палець угору Сашко Циган, який повз, як завжди, першим. — Єсть.
Марусик і Журавель порівнялися з ним і витягли шиї.
Диверсантів було двоє.
Вони сиділи у траві під липою і… цілувалися. Диверсанти були дуже схожі на колгоспних комсомольців Васю і Клаву.
— Ну скажи… скажи… — в перерві між поцілунками канючив "диверсант" Вася.
— Еге… — капризно закопилювала губу "диверсантка" Клава. — Тобі скажи, а ти… Спершу поїдеш до Києва, зачепишся, пропишешся, викличеш мене… тоді, може, скажу… Зрозумів?
— Клаво!
— І не кажи… Не кажи мені! Я тут не залишусь. Що я — дурна? Дурніша за всіх? Ти подивись — самі порожні позабивані хати. Один пришелепуватий дід Коцюба…
Хлопці перезирнулись і зневажливо скривилися. І втратили пильність. Під рукою в Сашка Цигана тріснула суха гілка.
— Стривай!.. — нашорошив вуха "диверсант" Вася. Довелося хлопцям негайно відступити. Вася був майже двометрового зросту, в армії служив у десантних військах… І якщо зважити на те, що дорослі чогось дуже не люблять, коли діти підглядають, як вони цілуються, то краще було, не затримуючись, відступити. Що хлопці й зробили з швидкістю майже надзвуковою.
— Хай йому! — одхекуючись сказав Сашко Циган, коли вони були вже на безпечній відстані.
— Ага! — хукнув Марусик.
— Пождіть! Он хтось іде, — кивнув Журавель.
Хлопці причаїлися за велетенськими, як слонячі вуха, лопухами.
По дорозі йшов незнайомий.
— Оце таки диверсант, — впевнено сказав Сашко Циган.
— Диверсант, — мов луна, повторили Марусик і Журавель. По цій дорозі чужі, незнайомі не ходили. Ця дорога вела від птахоферми у колгоспні поля. Незнайомець був молодий, з чорною борідкою, у потертих джинсах і зеленій будзагонівській куртці з яскравою емблемою на рукаві — явно міський. За плечима метлявся невеликий рюкзак.
Він звернув з дороги і попрямував до хати діда Коцюби.
Хлопці поповзом рушили за ним.
Дід Коцюба порався біля вуликів у садку.
— Доброго дня вам, діду, — чемненько привітався диверсант.
Дід Коцюба звів голову:
— Здоров, синку, як не жартуєш.
— Можна у вас тут присісти… перепочити трохи?
— Сідай, а чого ж… Місце є… Мандруєш кудись?
— Та просто так… Землю ногами міряю.
— Турист, значить… Хлопці перезирнулися. Диверсант явно був підозрілий.
— Ну, то нічого, — сказав дід. — Григорій Сковорода теж турист був.
— Точно, — усміхнувся диверсант. — От і я за його прикладом… Інститут закінчив, останні канікули перед роботою… Вирішив по Україні трохи походити.
— Правильно! — схвально кивнув дід Коцюба. — А то в нас дехто одразу за кордон пнеться, у джунглі, у прерії… А в шевченківських, гоголівських місцях, куди люди з усього світу приїздять, зроду й не був.
— От-от, — підтакнув диверсант.
— Хитрий, зміюка! — прошепотів Сашко Циган. Марусик і Журавель мовчки кивнули.
— Медку хочеш? — лагідно спитав дід Коцюба.
— Спасибі.
— Покуштуй спершу, тоді дякуватимеш, — дід узяв з призьби пузатенький горщик і простягнув диверсантові.
Марусик зітхнув.
Кілька днів тому в перерві між боями дід і їх почастував медом. Спогади про те частування були такі солодкі, що хлопці дружно ковтнули слину.
— Нектар! Амброзія! Смакота! — захоплено вигукував диверсант, куштуючи мед. — Спасибі! Спасибі!..
— Не мені — бджолам дякуй. І липам отим. І землі нашій.
— Да-да… Земля наша… — незнайомець мрійливо зітхнув. — Кращої нема в світі… Аж очі вбирає…
— Правильно.
— Тільки щось не дуже людно тут у вас.
— Да-а… — тепер уже дід зітхнув. — На цьому кутку, вважай, я один тільки й лишився.
— Один? Зовсім?
— Ага…
"Ех, і нащо дід оце каже? — з досадою подумав Марусик. — А як то справді лихий чоловік? І щось замислив недобре. Ніхто й крику дідового не почує…"
— А з рідні у вас — що, нема нікого? — далі розпитував диверсант.
— Чого це? Двоє синів, дочка, онуків п'ятеро, ще й правнуків двоє… Жінка, правда, померла, — зітхнув дід. — Позаторік. Царство їй небесне.
— А де ж діти, онуки?
— Один син на флоті служить. Перший помошник капітана. Дочка у Вінниці замужем, бабуся вже. А другий син, наймолодший, у Києві. У робітничий клас перейшов. На "Арсеналі" робить… Онука, дочка його, Галочка, медсестрою в лікарні.
— А чого ж вони вас до себе не заберуть?
— Що я, скриня, щоб мене забирати?
— Ну, вам же тут самотньо самому. Та й важко ж, мабуть…
— Пробував я. Не видержую. Додому, сюди-от тягне. Не можу. Майже ж вісімдесят год… за вичотом війни, фронту проробив отут, на цій землі. Тільки позаторік, як баби не стало, перейшов на пенсію. А то все при ділі, в колгоспі.
— І ким же ви робили?
— Та ким же… Колгоспником.
— Рядовим?
— Рядовим. Хліборобом. А хліб саме рядові й роблять.
— І так усе життя?
— Усе життя. І тут…
Хлопці спершу відчули, наче щось війнуло, а вже тоді побачили її — чорняву зеленооку дівчину, яка поривчасто увірвалася невідомо звідки на подвір'я діда Коцюби. І всі троє одразу, наче по команді, всміхнулися.
— Драстуйте, діду! — вигукнула дівчина і лише тоді побачила незнайомця. — Ой! Драстуйте!
— Драстуйте! Драстуйте! — з цікавістю глянув той на дівчину. Але вона на нього вже не дивилася.
— Дідуню! Тут моїх комсомольців не було?
— Котрих?
— Ну… Клави, Васька…
— Та щось не бачив. А що таке?
— Та внески зібрати не можу. Ніяк не зустріну…
"Ми! Ми бачили! Отам у гаю цілуються твої комсомольці!" — дуже хотілося вигукнути хлопцям. Але вони, звичайно, не вигукнули.