Чубчик

Страница 2 из 3

Магера Николай

— Такі, дітоньки, такі,— щасливо квоктала квочка. Курчата дуже зраділи цьому і почали весело гратися. Коли маленькі вдосталь награлися, то захотілося їм пити.

Підбігло двоє курчаток до ромашок і побачили на білих пелюсточках крапельки води.

— Що це таке прозоре, матусю, що в ньому сонячні зайчики граються? — запитало курчатко.

— То, дітоньки, росичка,— відповіла квочка.— Хто нап'ється з ромашки, в того виросте біле-пребіле пір'ячко, а хто нап'ється росички з настурції чи кульбаби, той матиме жовтеньке пір'ячко. Хто ж питиме росичку з різних квіток, той вбереться в рябеньке платтячко, як ось у мене. Найкраще вбрання матиме те з вас, котре нап'ється водички із струмка після дощу, коли на небі веселка засяє.

Кинулися курчатка пити росичку з квітів, які кому припали до вподоби.

А одне, найбільшеньке, все поглядало на небо, чи не пливе з моря-океану хмара синя, чи не несе вітер на своїх крилах кра-суню-веселку.

Таки дочекалося мале. Надвечір темна хмара заховала сонце, почало блискати і гриміти. Скоро й дощ пішов. Тільки впали останні краплі з неба, як у високості з'явилася веселка. Та така яскрава, така різнобарвна, аж очі у себе вбирала. Курчатка побачили веселку і до матері:

— Що то на небі, матусю?

— То веселка, дітоньки, веселка.

Як почув найбільшенький про веселку, притьмом побіг до струмочка, що в'юнився між споришем на подвір'ї, і напився з нього води.

А найменшеньке курча було дуже неслухняне. Квочка кличе його їсти, а воно тікає у бур'ян, мати просить, щоб воно погрілося у неї під крилом, а воно, хоч і змерзло, та бігає, ніби на нього ґедзь напав.

Гралося те курчатко, гралося, аж доки побачило велику калюжу з брудною-пребрудною водою. Тільки хотіло напитися звідти води, аж квочка як закричить:

— Не пий, не пий, дитино, тієї брудної води, не пий!

— А я хочу! — зухвало вигукнуло курча.

— Не пий, дитино, бо матимеш таке брудне пір'ячко, як та вода.

— Ну і хай! — заверещало мале і всунуло дзьобик у калюжу. Таки напилося курчатко тієї брудної води.

Може, місяць минув з того часу, може, й два, не скажу вам.

Курчатка попідростали, у пір'ячко вбралися. Квочка радіє, що діти у неї такі гарні і чистенькі, бо слухняними росли. І біленькі, і рябенькі, і жовтенькі, а півник то такий красень, що ні словами передати, ні пером описати. Як веселка після грози.

Лише одна курочка ніби з болота вилізла. Якась вона брудна,, наче ніколи не вмивається.

Гляне часом вона на своїх сестричок і братика і ледь не плаче: "Чого я матусю не слухала? Навіщо я пила воду з калюжі? Була б і я така гарна, як мої сестрички".

СИНИЧКА

Коло веранди, в затишку, розкошує стара крислата яблуня. Кожної весни, наче снігом, вкривається вона білим цвітом. У таку пору бабуся відчиняє вікна, і медяні пахощі наповнюють кімнати.

А влітку на довгих гілках, що сягають землі, висять великі зелені яблука. Кислі-прекислі. Зате взимку, коли вони полежать і порожевіють у них боки, смачніших яблук не знайдеш. Візьмеш рожевощоке в руку, а з нього наче липневе сонце бризкає, духмя-нить ніжним ароматом.

Одного разу, коли земля вже давно спала під снігом, бабуся ввійшла до кімнати і тихо до мене:

— Ходи, щось покажу. Тільки не грюкай дверима і не розмовляй.

Навшпиньки пробралися на веранду. Стали. Бабуся ледь помітно кивнула на яблуню. Я туди очима. А там — матусенько рідна! Дятел, живісінький дятел на стовбурі дерева. Тільки чути: тук-тук, тук-тук. Бабуся приклала палець до губ:

— Тихо, бо сполохаєш.

Гострим дзьобом дятел довбав безперестанку в одне місце, саме туди, де торішньої весни батько відрізав суху гілку. Птах так ретельно працював, що під яблунею лежала купа спорохнявілої деревини.

Коли дятел на мить зупинився, щоб помилуватися своєю роботою, я побачив у стовбурі невелике кругле дупло.

— Коли ж це він видовбав, бабусю?

— Давненько тут забавляється, ще з осені,— ледь чутно промовила старенька.— Там, здається, вже синиця облюбувала собі оселю. Позавчора вранці звідти вилетіла.

Я так захопився дятлом, що й не помітив синичку. Жовтувато-зелена красуня з білою плямою на потилиці скакала з гілки на гілку і співала: "Цінь-цінь, цінь-цінь!"

Скоро дятел знявся і сів на грушу. Синичка ж зиркнула довкола маленькими чорними оченятами, по-своєму щось крикнула і шугнула в дупло.

Ще не встигла пташка вмоститися у новій хатці, як віти біля дупла обліпили горобці. Вони галасували, ніби побачили кота, що нахабно добувається до їхнього гнізда. Але синичка не зважала на той крик.

Довго лементували горобці. Потім трохи принишкли, ніби радились, що їм робити з безстрашною синицею.

Несподівано один горобець, мабуть, найхоробріший, вчепився лапками за край дупла. Тільки хотів заглянути всередину, як

звідти висунулась голівка синиці, погрозливо заверещала — і горобця наче вітром здуло.

Горобці знову зняли такий галас, що бабуся не витримала, взяла віник і вже хотіла йти на допомогу пташці. Але та вилетіла з дупла і з криком почала відчайдушно кидатись на своїх недругів. Горобці злякалися її бойового наступу і чкурнули на високий кущ бузку. Тоді синичка сіла на гілку коло відвойованої хатки і заспівала переможну пісню. Я глянув на бабусю і тихо спитав:

— Синичка буде жити в дуплі?

— Авжеж. Чуєш, яка вона щаслива? Така маленька, а відважна.

— Що ж вона буде їсти?

— Ти годуватимеш, а там і весна незабаром.

Поки ми розмовляли, пташка знову шмигнула в дупло... Наступного дня я виготовив годівницю і повісив її на яблуневу гілку.

Тепер щодня у нас снідають та вечеряють і синички, і щиглики, і горобці. Це я їх годую.

А в дуплі живе лише одна пташка — синичка.

ХИТРИЙ ГОРОБЧИК

Якось я сидів на лавці в затінку яблуні і розглядав малюнки в журналах. З хати вийшла бабуся і запитала:

— А листа від дядька Михайла нема?

— Нема, бабусю,— відповів я.— Зате аж п'ять журналів і цілу купу газет поштарка принесла.

Бабуся примостилася коло мене. Вона кінчиком хустини протерла скельця в окулярах, озброїла ними очі, взяла газету і промовила:

— Що там у білому світі робиться?

Я любив спостерігати за старенькою, коли та читала. її лице напружувалося, і тоді навіть глибокі зморшки розгладжувалися на чолі і навколо очей. Бабуся ставала якась урочиста, недоступна.