— Яка ще халепа?! — злішає Безбородько, і злішають його сині уста. — Перепились дорогою ваші дурноколінні поліцаї?
— Ще гірше... Бачте...
— Не жуйте слова, як сіно! Кажіть!
— Так-от, пане голово, коли ми доїхали до лісу, німці пропустили наші машини вперед...
— Бо знають, які ви боягузливі.
— Пропустили нас уперед і вдарили навмання по лісі з гармат. А далі ми знов поїхали і за лісниковою хатою помітили, що дорога ніби підкопана. "Заміновано!" — вигукнув хтось. Ми зупинилися, поскакували на землю, і в цей час спереду і з флангів партизани сипонули вогнем. Ми, пане голово, попали в чортів трикутник. Можна сказати, переполовинили і нас, і німців.
— А далі, далі що?! — задихається від обурення Безбородько.
— А далі ми всі кинулись врозтіч, бо інакше не можна було. Навіть усіх побитих не встигли захопити.
— Скільки ж там партизанів було?
— За деревами не бачили їх. Але, видко, багато, бо ж трикутник зробили.
— Почекайте, я доповім пану коменданту, — з трубкою в руці Безбородько коротко розповів про розгром карального загону.
Гер комендант мовчки слухав, а з обличчя його, починаючи од вилиць, сповзала і сповзала кров. Не партизани, не ліси стояли перед його очима, а страшна передова. І перші змучені слова коменданта здивували голову управи:
— Тепер буде кого ховати там, де колись ховали відьом і вовкулаків...
XII
На хуторі вмирає день і гасне — перестигла бронза пшениць.
З лісу в широких киреях виходять вечір і туман; вони спиняються біля узлісся і думають: куди б це піти? Далі туман зсовується ліворуч і сивим дідом бреде на долину до ставу, а вечір скрадається на хутір, щоб почути, як, заблукавши у вишняку та гречках, затихає самотня хата і вулики. Отут він вірним коханцем дочекається ночі, подарує їй перстень місяця та й зникне у вербах та верболозах над ставом, біля якого пара коненят, розштовхуючи кущі калини, розкошують у молоденькій отаві і насторожено підводять голови, коли небо озветься гулом бомбовозів.
З пасіки до оселі іде — не йде старий Гримич, медвяний цвіт гречок накунує йому обважнілі руки, вибирає і вибрати не може утому. Що не кажи, а старості й на ярмарку не позбудешся — веиа покупців на мед, тільки дівчата тепер хочуть старішими здаватись, щоб на чіпдялись до них лихі вирла.
Біля свіжого обкорованого вориння пасічник зупиняється, а під його кущатими, бровами одразу ясніють імлисті очі: з вишняка назустріч йому вимайнула ота непосидючість, ота віхола, отой щебіт, ота усмішка й насмішка, що зветься Яринкою. Яку внучку поедала йому доля, та не вгадала часу. Старий невесело посміхається дитині і каже тільки одне слово:
— Завечоріло.
— Завечоріло, дідусю, — повела вечоровими бровами, під якими зворушливо дихають ямки. Іч, де знайшли собі місце. — Ви ж бджолу витрусіть із бороди.
— А вона мені не заважає, — проте обома руками ворушить сиву гущавину, а з неї з дзижчанням вивільняється комаха.
Над прикляклою хатою, що вдовує тепер, пролітають чорні хрещики диких качок і падають на став; спочатку крила лунко б'ють по воді, потім стихають, а вже далі трьома нотами озивається струмок, що з лісу тече до ставу і витікає з нього, торкаючи ноженята латача і незабудок.
— Сумуєш, дитино? — кладе старий руку на плече Ярині.
— Журюся, — зітхає дівчина, що притихла тепер, наче вона — й не вона.
— Ішла б собі додому, поки не наспіла запівнічна година.
— Там теж розради не знайдеш. Мама аж запухла від сліз.
— По сльозах та крові тепер час пішов. А для скількох він уже спинився...
Ярина дивиться на дідуся, притуляється до нього головою і не знає, що сказати. А той, виходячи з тяжких дум, уже говорить про буденне:
— Ти, може, і вечерю зготувала?
— Зготувала, аякже.
— То й пішли, — і старий поволі йде до хати, тут біля призьби па вбитому стовпчику грибом стоїть застелений стіл, на ньому — свіжа разова паляничка, мед у кухлику, полумиски і ложки. Яринка з хати виносить огорнутий пілочкою горщик .і хватопеком сипле в полумиски галушки і пару.
— Гарна вечеря, коли б ще бог послав доброго гостя, — сідав дід біля столу.
Дівчина знов зітхнула: скільки раніше до них приходило добрих людей, скільки гарних розмов, і сміху, і пересміху, ї пісень кружляло за широким ясеновим столом, а коли вже хміль розбирав батькове товариство, вона городом скрадалась до татарського броду, де її на човні очікував Івась Лимар'енко. Де він пробував ці чорні дні?
Не раз вона вечорами вибігала до броду, та не було на ньому ні вербового човна, ні яворового весла, з якого так співуче скрапувала вода. А дурне серце чекає і чекає і човна, і весла, і отих кучерів, що падали на її плечі. Невже де було? Чіі тільки наснилося?.. Ой броде татарськийСтарий, поклавши ложку, ніби дрімотно дивиться на онуку, похитує головою:
—Не знаєш, що робити з собою?
Ярину аж струсонуло дрожем: у самісіньку душу заглянув дідусь, бо таки не знає, ох не знає, що тепер робити з собою. Можна б і їй зашитись на хуторі, до якого ще не дотяглися лапища війни, можна, доглядаючії дідуся, нишкнути па пасіці чи у верболозах біля ставу та забирати в сон гудіння бджоли і бомбовозів. Але хіба це життя? І хіба тільки про себе думає вона? Сказала братам, щоб взяли її в лісп, так вони спочатку реготали до сліз, а далі пояснили, що в них нема ні дитсадка, ні вечорниць. Тоді вона спересердя назвала їх старими парубками, а сама побігла до Мирослави і в неї наплакалась донесхочу. Невже і її час пішов по сльозах?.. І хоч яку вона має образу на братів, та все одно чекає — дочекатися не може їх; може, таки порозумнішає її парубота? І посміхнулася сама собі, і знову зажурилась, і крізь тишу, що аж подзвонювала у вухах, чула сплескіт далекого весла. Передчуття, чи що?
На ставку затривожились дикі качки, шелеснули крила, потім на стежппі зацокотіли чиїсь кроки. Тільки чиї?
— Іди, Яринко, десь за омшаник, бо хто зна, кого принесе вечір.
Дівчина проворно підхопила зі столу свій полумисок та ложку, зникла в сутінках, а пасічник ніби спокійно вечіркував собі, похитуючи засніженою головою. Які тільки хуртечі не падали на неї, та не вибили з неї ні людяності, ні гордості, — їх одні ненавидять, а другі побоюються.