Негадане їх ошелешив голос Оксани, яка невідь-коли вишугиула з хати і причаїлась у вишняку.
— Яке мале, таке й старе — один розум. А ви подумали, що потім за якихось двох пришелепуватих поліцаїв увесь присілок вогнем доконають?
— Отакої, — скрушно сказав Стах. — І чого ти не спиш?
— Еге ж, еге ж, — закивали чубами близнята. Потім Роман широко посміхнувся Оксані: — Це ж ми, тіточко, пожартували собі, а ви вже й переживаєте.
— І я так подумала, що ви жартома гатили гаті, — насмішкувато відказала Оксана і вийшла зі своєї схованки.
Коли на подвір'я увійшли Сагайдак і Чигирин, близнята застережливо звели на неї очі.
Оксана мовчки кивнула їм головою.
— Які ви, тіточко, гарні, — вдячно шепнув їй Роман. Жінка тільки зітхнула, глянула на дзвіницю, і тіні давніх років
підійшли до неї.
Сагайдак, оглядаючи гармату, поторгав її руками, перевірив
замок і тихо сказав їй:
— Виручай.
Після цього слова навіть близнята притихли, стали на межі перед своїм першим боєм. Яким тільки буде він? Свинцю вони не пожаліють фашистам, а ті не пожаліють і їм.
— Чого ви, хлопці? — наче побувавши в їхніх душах, зажурено запитала Оксана.
— Які вв, тіточко, гарні, — зрозумів її тривогу Роман.
— Хоч до матері на хвильку загляньте.
— Вже нема як: досвіт росу росить...
А тим часом у лісовій оселі Магазаника аж вгинається стіл од иаїдків-напитків. Та чогось усе більше й більше тривога підморожує обличчя Безбородька і крайсляндвірта. Спершу вони лише івкдали погляди на вікна, а тепер прив'язали до них зіниці. Та вікує під петрівчанськими зорями діброва, тільки в хаті тихо потріскують у свічниках мальовані золотим безконечником воскові вмчі. Магазаник замінює їх новими і думає: чи не поминальними стали вони і ця вечеря? От і не знати, кому тепер доведеться уклоиятися, не жаліючи карка: барону чи сирій землі...
Сьогодні в коменданта Шульца препаскудний настрій, бо ж пе в чиємусь, а в його крайсі убито барона. Тому й не перестав деренчати телефон на столі — мало не підстрибує проклятущий і шмагав батогами тих слів, яких завжди вистачає у зверхників, щоб принизити підлеглих. Навіть сам командуючий каральними військами на Україні відчитав його, як першокласника. По-друге, через спеку останки барона не можна везти у Верхню Померанію, а Зфеба тут ховати. От тільки в якому місці? На старому гробовищі, де задернені, переплетені барвінком могили в безладді позросталмсь одна з однією, не поховаєш, а відкривати нове для самого барона не виходить.
Видали ж клопоту партизани. Начальник гестапо запевнив, що пришлось не більше п'яти-шести. І ось ця Жменька фанатиків робить виклик непереможній армії фюрера. Сиділи б собі тихцем на уліцах, то краще було б і їм, і йому. Проти цих п'яти-шести безум'ців він мусив послати одну машину з солдатами гарнізонної команда, другу — з жандармами і дві з поліцаями паршивого убивці Квасюка, який аа більшовиків не валазив з тюрем.
Звісно, сьогодні від партизанів, якщо вони не повтікали кудвсь. Але та пособлть це йому, кола вже втретє сьогодні Шеф поліції брігаденфюрер Краузе? Думалось: Вакутку поділля, з почестями зустріти дамтяріччя і якось пересидіти війну. Та де в чорта отой бундючний, немов індик, барон? Захот тисячу чужих гектарів чорнозему, а матимеш — два.
У передпокої чути чиїсь скрадливі кроки, потім притишену мову, наче в цьому кабінеті господарює не він, а покійник,— Комендант, прислухаючись, пізнає голос Оникія Безбородька. Чого ж він увсться? Чи і йому страх мотає душу? Обережно напівпрочиняють. важкі, оббиті свіжокованим залізом двері, і в них просовується відсмикана, підлиняла секретарка, що мав поставу, ніс і очі забокоєної чаплі. Хто тільки позавидує на ці кості й веснянки, —які, наче тля, обліпили вузький вид фрау? Коли вона сміється, то від неї сиплються і пудра, і веснянки.
— Пан голова...
— Просіть його, — нетерпляче перебиває секретарку.
— Заходьте, пане голово.
Безбородько, вклоняючись, несе до нього свої сім пудів живої ваги, шанобливо схиляє напахчену важкими парфумами голову, Від них одразу в кабінеті вселяється дух старої перукарні.
— Знайшли нарешті місце для барона? — строго питає комендант і вибиває кощавими пальцями дріб.
— Знайшли, — запинаючись, відповідав голова і морщиться, паче від зубного болю. — Але...
— Яке ще у вас "але"? — Коменданта майже завжди нервує цей лантух м'яса, особливо його вуха: здається, з них волохатиться не волосся, а павуки.
— Місце, можна сказати, всім гарне — просторе і недалеко від гробовища. Але там колись, у давнину, забобонні дядьки ховали відьом і вовкулаків.
— Відьом і вовкулаків?! — В коменданта залихоманились вії і брови. І хоч він зараз до краю замотаний турбаціями, проте згадує вичитане з старих книг, які похапцем ковтав, збираючись на Україну. — А це правда, що в них вбивали осикові коли?
— На жаль, правда. Забобони...
— І коли це було у вас?
— Давно. Ще до революції. Про це місце тільки дуже старі люди пам'ятають.
— Поховаємо в цьому місці барона — тоді усі згадають, кого там ховали. Треба шукати щось інше.
Безбородько безпорадно розводить свої голоблі-ручища:
— Нічого мудрого, гер гауптман, не можу придумати. Нічогісінько!
— А може, в самому місті поховаємо барона? Безбородько знову морщиться:
— Боюся, щоб не поглумилися з могили. Вічної ж варти не поставим біля неї?
— Вічної не поставим, — погоджується комендант і застигав в напрузі: знову озвався телефон. Шульц якусь хвилину дивиться на нього, як на ворога, але бере трубку. Вона тріщить, шкварчить і жбурляє покруч дурних слів:
— Пан гауптман! Пан гауптман! їх іст... Парфен Квасюк. Бітте, гер комендант, до слухавки шпрехен фрау Аніт.
— Швайне, — тихо каже комендант і передає трубку Оникію Безбородьку. — Поговоріть з цим бовдуром і спитайте, чого він не в лісі, чого не ловить партизанів.
Голова управи обережно, наче вона скляна, бере з руки коменданта пітну слухавку, притуляє до заволохаченого вуха.
— Алло! Пане Квасюк, вас слухає голова районної управи.
— Пан Безбородько?! — Оце добре...
— Невже ви і досі не облягли партизанів? — перебиває його Безбородько.
— Та бачте, Оникію Івановичу, така трапилась халепа, що не кажіть.