Аж підскочив:
— Які?
— А ось які: забрать би вас на роботу, на щиру крестьянську, щоб ви й попоорали і попоборонили, а до того попобідкувалися, що нічим засіяти, та пішли, горуючи, додому, а вдома нічим голодну душу поживити…
Махнув лапкою, ніби: "нікчемні твої ліки!" Та й буркнув:
— І не такої вона мені завдавала!
Наче мене у тім’я стукнуло: "вона!"
— Що ж то за "вона"? — питаю.
— Жінка. За жінкою пропадаю! — признається.
— Еге! се вже непереливки! — Згадалося, знаєте, яка та сіль в оці, ті жінки…
— Жінка? — перепитую.
— Не любить! Не вгоджу! Не дам собі ради! Пропадаю!
— Оце, — кажу, — щоб то з жінкою та не дать собі ради! Нехай жінка буде, як кропива жижкая, а в здатнього чоловіка у тиждень стане м’якенька, як шовкова.
— Як ваша Гапка? — всміхнувсь, та так, наче вкусив.
(Сказано, бісик, то добре зна, де торкнуть!)
— Що та моя Гапка, — кажу, — як ввіряться мені Гапчині примхи, так, бувайте певні, в один мент запобіжу тому лиху.
— Хвастик з вас! — і знов всміхається. — А проте напоумте… Скажіть, будь ласка, як би ви моєму лиху запобігли?
(Відома річ, кого огнем пече, тому скрізь вода мріється, а хто топиться, той і за зіллиночку хопиться).
— Що ж, — згоджуюся, — може, я вам і стану у пригоді. Ви розкажіть мені, з чого і як скоїлось ваше лихо, нехай я усю подрібницю втямлю. То, може, й добру пораду дам.
Він важенько зітхнув і почав:
— Впала вона мені добре в око, ледве я її назорив, — тільки я того не вжахнувся, бо не першина було мені цяцькаться з жінотою. Траплялось, що одна вдряпне, друга забере трохи глибше, третя ніби й за живе зашморгне, то все те, як з гуски вода. Щоб з нею одружитись або вік коротати, того я і в помислі не мав. Думка така була: погуляю та поласую, щоб мене брати мої знали, що і я не в пні живу. Доки схочу, доти пожартую, а докучить — далі помандрую… Жартуючи, почав до неї вчащати… вчащаю та жартую, а далі вже без неї мені якось і нудно, і трудно, де вона — там мої й очі, там мої й мислі, а зійдуся — не надивлюся, не наговорюся… Ой, та й година ж була! Як згадаю, то аж…
Та й умився сльозами.
— Самий мед? — питаю.
— Мед! — плаче. — Мед! Ой, мед! Такий… такий… мед… такий…
— Та годі вже, — впиняю (бо не впини закоханця, то він і поки світа сонця той мед смакуватиме у споминку). — Шкода, що вража ласощ кисне… а то б її і не вціновать. Скис і ваш мед, еге?
Затуливсь лапками, та тільки ріжки тріпотять.
— Чи ж припада жвавому бісеняті отакечки побиватись? — соромлю його. — І сорому не має!
— А я ж їй годив! — плаче. — А я ж на своїй шиї скрізь по світі її возив! А я ж переривавсь, як вона того хотіла!
— Як-то, — питаю, — ви на своїй шиї її возили? Як-то ви переривались? Розказуйте швиденько, бо незабаром вже на світання благословиться, то й не встигну я поради вам дати. Годі вже вам ридать — чихніть та розказуйте.
Вгамував він сльози, схиливсь на праву лапку головкою, та й знов розказує:
— Забажала вона, — розказує, — світа провідать. Ніжки, каже, в мене маленькі, то шкода їх втомлювати, а коли ти такий на все здатний, як хвалишся, і мене дуже кохаєш, то впоряди так, щоб ти мене на шиї возив, та скрізь, де мені любля, та щоб скоком з гори і на гору…
Вона ще каже, а я вже долі лежу й шию наставив: "Сідай, моє золото, мостись, моє серце"… І повіз на шиї… І возив… І по горах, і по долинах, по всіх українах… Возив і в сльоту, і в мороз, і в спеку. Часом духу вже в мене не хвата, от-от впаду, а трохи вона скривиться, то де та сила візьметься — знов порхну так, аж залускотить. Возив, поки їй надокучило. "Обридла мені та гулянка, зсади мене швиденько"! Я поспішавсь, а був дуже зморений, аж в очах мені зеленіло, і хоч не впав, а не вдержався, трохи похитнувся і схитнув її злегенька…
Та знов у плач.
— Що ж вона? — питаю.
— Розгнівалась. "Зателепа!" — гнівається. — "Плюгаш безмозкий… Бецман… вайло дурне!"
Пригадує та вилічує, як вона його шанувала, та з жалю аж труситься.
— А ви ж що їй на те?
— Я прошу: серце, вибач мені…
— Та й моторяка ж з вас! — сміюся. — "Вибач, серце!" Коли б мене, я б перед нею не замружив ока, я б таку дзундзуриху добре приборкав!
— Як свою Гапку?
Отаке бісеня, здається, спантеличився з скорботи, а не забува, що й Гапка не щодня свята…
— Що вам та Гапка на заваді? — кажу. — Не за Гапку річ, а за вашу кралю… Так оце кажете ви їй "вибач, серце", а вона?
— Одвертається та кепкує: "Зателепа, вайло, потрощив мені усі кісточки". А далі вже й не озивається. Прохав, плакав гіркими, благав, та благаючи й кажу: рад би для тебе надвоє перерваться. А вона тоді: "Ану, перервись надвоє!" Я трохи не до неба підскочив, що хоч промовила до мене, і в один черк так перервавсь, що половина мене коло її ніжок, а половина геть на одшибі опинилась.
— Вжахнулась? — питаю.
— Не вжахнулась! — зітха важенько. — "Оце і всього того дива?" — кепкує. — "Що-то перерваться надвоє! Дурниця, пустяковина… Коли б начетверо!" Я зараз начетверо…
— Вдовольнили кралю?
— Не вдовольнив… "Чому, каже, не навосьмеро?"…
— Ви навосьмеро?
— Я навосьмеро…
— Догодили-таки?
— Подивилась й зморщила носок… "Що-то таке? Якісь мотлохи, чи що? Локшина якась! тьху! Яке ж погане! Нехай мої оченята й не дивляться"… Пішла і… заспівала…
Далі вже й не промовить — попридушив його жаль, як зашморгом.
Посиділи мовчки, — він, смакуючи своє лихо, а я — роздумуючи та розгадуючи… Боже, Боже! що та жінка може! І котра ж найущипливій стає сіллю в очі, найуїдливій колючкою в серці, чи бісівська, чи хрестиянська? Хрестьянин, хвалить Бога, не пекельного роду, не приділено йому Господом, щоб він надвоє чи начетверо переривався, а проте інколи і хрестьянину трапляється така краля, що йому на мотлохи пошматкує серце, на дрізочки поб’є душу… Роздумався я отакечки, розгадався, та, трохи позітхавши, почав всміхатись: не всі дома — всміхаюсь, у сього бісеняти, що коло мене бідкається, та й ми, хрестьяне, незгірші: у які-то ми, поздоров нас, Боже, пишемось непроторені дурні! Часом нікчемнійш ми від того витороплюватого бісика…
А бісик як гримне на мене:
— Ану ж, чого зубами блискочеш, хвастику, ставай у пригоді! Запобігай лиху! Рятуй!
Я зирк на його, а він наче разом сказивсь, і така з його іскра сипле, що аж у вирві сичить. Я хутенько посунувсь далі — бо сиділи ж рядком, — та й на його: