Чорторий

Страница 9 из 16

Чемерис Валентин

Якби я називав главки своєї невигаданої придибенції, то цю назвав би так: "Як я нарешті став побратимом Миколи Сома і якою купіллю нас, виявляється, було колись похрещено".

— Слухай, а чи було тобі коли-небудь страшно на рибалці? — раптом запитав мене Микола, коли ми сиділи в дюралевому човнику на Чорториї. (В клюванні виникла пауза, тож ми й розбалакалися).

Я на мить задумався.

— Тільки чесно, — застеріг друг. — Було чи не було?

Його неможливо обманути, тож я чесно як на духу відповів:

— Було. Тільки не на літній, а на зимовій ловлі. Тоді був початок квітня, негадано вдарило тепло на Нижньому Дніпрі, сонце заливало крижаний панцир великої ріки, що швидко тоншав, стаючи ненадійним, а місцями й уже крихким — ось такі місця найнебезпечніші при зимовій ловлі. І в такий час я, нерозумний, сунувся на Дніпро, де метрів за сто від берега добре ловилися окуні на мормишку і біла риба на мотиля. Відійшовши од берега на потрібну відстань, я заходився підшукувати зручне місце — уловисте! — щоб прорубати пару лунок. Лід ніби цілий, хоча й сльозився надто, там і там вже блищали на ньому проти сонця перші калюжки, сніжок, яким він був притрушений, вже в багатьох місцях мокрий. А де й каша — такі місця я завбачно обминав.

Іду, цюкаю поперед себе пішнею. Льодобуру не брав, тільки пішнею в таку ненадійну пору можна швидко і якісно перевірити міцність льоду. Отож іду, цюк та цюк, все поки що о’кей! На мені — як на капустині. Одягу та одягу. Зимова ж бо рибалка, то сонце вигляне, то мороз цюкне, чи крижаний вітер негадано задме, дюдя вшкварить, тож екіпіровка потрібна відповідна. Спробуй цілий день висидіти на льоду благенько зодягненим. Та ще на вітрі, що намагається тебе наскрізь пробрати.

Поверх кількох вдяганок (тепла білизна, светр, піджак чи куртка) — бушлат на ваті, а поверх нього ще й офіцерська (у відставника на товчку за 25 карбованців купив, зовсім дешево) похідна плащ-накидка (чи по-їхньому, армійському, плащ-палатка), без рукавів — руки військовику потрібні для зброї, а мені для рибальського знаряддя, довга, простора, міцна й надійна, ще й з відлогою, що її надіваєш поверх теплої шапки-вушанки. Крім кількох штанів (під ними білизна і вовняне трико), чималі — щоб я, надягнений, вліз у них — теплі ватяні штани з якогось цупкого — схожого на брезент матеріалу, взутий у чималі биті валянки з калошами, тож ледве ноги суну. Зате ж тепло й комфортно на льоду ріки, яку продував вітер.

За плечима — важкий ящик з усім спорядженням і парою кілограмів улову (дня ще було досить, не хотілося рано залишати риболовлю), що виконував одночасно й роль сідала.

Отож, суну, пішенькою цюк та цюк. Все гаразд, лід ще, здається, міцний, ось ще кілька кроків і буду отаборюватись. По весні риба добре ловиться, то січень — глуха пора, а кінець зими, початок весни — якраз… Іноді такий кльов буває — частіше всього на ненадійній уже кризі, що й призводить іноді до трагедій… Задумався, розмріявся, як я зараз почну тягати і, втративши обережність, прискорив ходу. Цюк!.. І пішня, не зустрівши під своїм гостряком тверді крижаної, раптом майже вся шугнула кудись униз, як провалилася.

Добре, що на руці була удавка, з’єднана з держаком пішні. Інакше вона тільки булькнула б у Дніпро! Я висмикнув пішню з пролому… Вимоїна!.. Найпідступніша штука на зимовій ловлі. Зверху ледь сніжком притрушена, а під нею не інакше як лизун, що підлизує кригу. Або — водограй. Такий собі маленький чорторийчик місцевого значення. Розвелося їх! Не інакше як витвір того… лукавого. Але що тепер, як вже влип.

Товщина льоду піді мною, мабуть, сантиметрів біля п’яти чи й менше. Вціліти на такому льоду, як кажуть, проблематично. Тільки загуркотиш у чорторийчик!

Відчуваючи, що піді мною вже хилитається крижана твердь, я крутнувся на місці, щоб кинутись до берега, забувши, що кваплива метушня в такій ситуації — рівнозначна самогубству. Крига раптом почала тріщати й прогинатися (не можна було стояти на місці) під моєю вагою. Все! Крига тонша п’яти сантиметрів. Ну, тепер все залежить від того, яка в мене планида. Щаслива — виберусь, ні — поминай, як звали! Крижана пастка впустила мене аж у середину вимоїни, а як тепер повернутися назад, до її краю, де твердіше?

У ту мить я збагнув, що за моє життя вже ніхто й ламаного п’ятака не дасть. І… злякався. Та так, як ще ніколи не жахався — хіба малим у дитинстві, і душа похолола, і ноги, затремтівши, поробилися ватяними і не моїми, молодими та надійними, як збагнув, що я аж надто надягнений, а тому незграбний і неповороткий. І такого чорторийчику буде легко захопити в своє чорне підводне нутро. Якщо провалюся — не вибратись на тверде. Та ще й важенний ящик за плечима на ремні — все разом і потягне мене на дно, як ту каменюку.

Я ворухнувся, щоб скинути з пліч ящик, і в ту ж мить з тріском (той тріск і досі, як згадаю, лунає під моєю черепною коробкою!) почав провалюватися вниз… Під лід, у глибину підступного водограю, (ах, яке поетичне слівце — водограй), а простіше — чорторий! В радіусі кілометра з півтора на Дніпрі — ані душечки, яка б могла прийти на допомогу.

Мені тоді було десь за тридцять, я тільки-но увійшов у смак життя… Та й дітки ще маленькі… Шкода їх було залишати. Провалюючись, я щось жалюгідне лепетав, прохаючи у Бога рятунку. І тут наче хтось мені голосно звелів (наказав): падай! Я миттєво виконав невідомо чию команду, хоч і страшно було падати у вимоїну… Впав (ноги вже по коліна пішли під лід) і, навалившись грудьми на краї вимоїни, широко розкинув руки.

Це була єдина надія порятунку у ситуації, в якій я опинився — впасти і ширше розкидати руки, щоб опертися тілом на якомога ширшу площу бодай вже й ненадійної криги…

Зрештою, мені вдалося визволити ноги з пролому (під ним я вже відчував холодну моторошну глибину). Розпластавшись на ненадійному льоду, поповз на колінах та ліктях рук… Страх не полишав мене й на мить, душа холола, і світ з ляку звузився ледь чи не до отакунького обширу. По пояс я вже був мокрий, а тому важенний, порізані кригою, кривавили руки, але я вперто повз, залишаючи за собою кривавий слід…