Чорторий

Страница 3 из 16

Чемерис Валентин

Була сподівана розмова[1].

Минули літо і зима.

Тепер лиш мова Бажанова,

Бо української нема.

Тому така на серці мряка

Ще й холодрюга крижана.

Лиш гола лисина мов сонце,

Звитяжно сяє в Бажана[2].

Не залишився в боргу (як епітафіїст) і сам Микола Сом, увіковічнивши офіційного поета УРСР і головного редактора УРЕ у таких рядках:

Тут лежить Бажан Микола,

(А казали: не умре…)

Залишилась хитра школа —

Від "ура" і до "УРЕ".

І ще принагідно про Бажана. Коли збірку Василя Симоненка "Земне тяжіння" посмертно висунули на здобуття Державної премії УРСР імені Тараса Шевченка, Сом (власне зізнання) "надіявся на людську справедливість і на мудрість нашої Спілки", але… Ще до обговорення висунутих кандидатур, Малишко йому сказав:

"Не радій, Миколо. Шевченкової премії не одержить мати твого померлого товариша. Ця премія уже лежить у кишені поета-академіка, поета — орденоносця і орденопросця Миколи Бажана".

Так воно й станеться.

Із повісті-діалогу Миколи Сома з матір’ю В. Симоненка Ганною Федорівною Симоненко-Щербань (збірка "З матір’ю на самоті"):

"Поет: …Звичайно, шанований Микола Бажан наперед знав, що премія дістанеться тільки йому, а не Симоненку. Саме про це я голосно сказав у театральному Товаристві — на громадському обговоренні творів, які висувалися на Шевченківську премію у 1965 році.

Мати: І ти не побоявся? Тобі ж могли дати доброго прочухана.

Поет: Звичайно, я теж людина зі страху… Але за моєю спиною стояв тоді добрий бог — Андрій Малишко. Та мене таки за той виступ по голові не погладили. Поет-партизан Платон Воронько, який головував на тому вечорі, привселюдно назвав мене літературним хуліганом…"

Через роки Микола відповість на звинувачення його в літературному хуліганстві (як і в інших звинуваченнях, що стосувалися його звитяжного і непокірного характеру) віршем "То був не я":

Я ніжний був. А той, хто був не я, —

То грубіян, задира, забіяка…

Отож, не просто відповісти одним словом: а хто ж він такий, мій друг Микола Сом? Одним, повторюю, словом.

А ось трьома — спробуємо, словами самого ж Миколи Сома. Мається на увазі епітафія Миколи Сома на… Миколу Сома. Себто СОМОепітафія — є, виявляється, й такий різновид епітафії:

Земний уклін Миколі Сому!

Він тут (нарешті!) охолов,

Тож не втече тепер із дому

Поет, учитель, риболов.

Отже, він у трьох лицях: поет, учитель (вчителює в рідному селі Требухові та в інших школах Броварського району. Відмінник народної освіти), риболов.

Вода по коліна,

Труси по коліна,

Вусатий рибалка закляк і намок.

Минає година — і лиш цигарчина

Танцює під носом, немов поплавок.

Це теж він, Микола Сом.

Але сказати так — значить нічого не сказати про Миколу Сома, бо він аж ніяк не вкладається (хоч як його не бгай) у вищенаведені три іпостасі.

Найголовніше і найзначніше його звання — селянський син. Тож нам хоч не хоч, а доведеться процитувати його вірша "Жебраки", присвяченого сестрі Надії. Це на тему про "щасливе і заможне колгоспне життя", яким дехто ще й досі козиряє. Це коли за єхидним висловом кремлівського горця, "жити стале краще, жити стало веселіше".

Пізня осінь сорок шостого…

Під ножами вітру гострого

Ми йдемо — рука в руці.

Хто ми? Сироти.

Старці.

Ми у торбі сльози носимо,

Кладемо ногами босими

Нашу бідну первопуть…

Голод.

Хліба не дають.

Де буряк, де бульба з морквою…

Важко.

Торба стала мокрою,

Давить, муляє плече.

Боже!

Як мені пече!

Я той сором пам’ятатиму —

Я ж учився в класі п’ятому,

А тобі — годочків три,

А кругом вітри, вітри…

Жебраки.

Сіроми.

Сироти…

Треба нам рости, щоб вирости…

Тож і не дивно, що найбільшою мрією його дитинства було стати матросом. Чому саме матросом? "Щоб кудись попливти, де немає злиднів".

"А мрія найперша і, може, найбільша" — знаєте якою вона була у малого Сома? "Майже до смерті хотілось мені! — Хліба шматочок… А більше нічого…"

Але — виріс. Всупереч "щасливому і заможному колгоспному життю". Тож він усюди свій. Де не посій, там і вродить. І в тюрмі вже встиг побувати. І — не раз, бо зробив туди кілька ходок — із творчими виступами — як поет і гуморист.

От виступав він в чернігівській жіночій колонії. Зворушені зечки йому дякують, дякують… А начальник тюрми (єдиний чоловік у тому специфічному закладі) і каже насамкінець: "Гражданін Сом! Вы нам очень понравились. Оставайтесь у нас навсегда!" Сом ще, правда, не скористався цією дружньою порадою…

Виріс він не просто поетом, а — щирою доброю душею, дотепником-гумористом ("Іду. Дивлюся: когось б’ють. Я придивився: б’ють мене"), геніальним риболовом, завжди бадьорим, голінним, рвучким, легким на підйом. Бадьористо-зухвалим. Але й не занозистим, не хвастуном-хвальком (хоча й не без, гм-гм… цього. Особливо, як розповідає про свої успіхи у риболовлі). А взагалі, він, незважаючи на вік, хват, хлопець-зух і молодець. Юнак. Леґінь. Парубок. (Він здається вічним парубком, хоч має дружину, доньку й онуків, себто дружне сімейство Сомів). Вирісши, він гордо на всю Україну заявив:

Хто я такий?

Пишіть: Микола Сом,

Іще пишіть: син коваля Данила.

Де народився?

В полі за селом

Мене красива мати спородила…

…Національність?

Звісна річ, яка,

Вона відома друзям і сусідам,

Як наша мова, ніжна і м’яка,

Я — українець з прадіда і діда…

…Іще нема медалей, орденів,

Та я омріяв чесну нагороду —

Щоб на багато велелюдних днів

Потрібним бути рідному народу.

Де я живу?

У рідній стороні.

Що я роблю?

Словами молодими

Малюю ніжно я свої пісні,

Аби вони та й стали не моїми…

Б’ю чолом!

Микола Сом.

Хоч тепер вам втямки, хто ж такий мій друг Микола Сом?

До всього ж він — неперевершений майстер експромтів, що так і вилітають з нього — на ходу. І здебільшого предотепні. Навіть чужою мовою йому вдаються. Ось один з прикладів. Виступав він на якомусь там літвечорі (це було ще за есересерівських часів) під Москвою в містечку Красная Руза. "П’ю, — розказував, — пиво із живими класиками вельми великої російської літератури. Один "очень большой поет", до пупа увішаний лауреатськими значками, пристав до мене: "Что ты, Микола, все по-украински да по-украински… Пора переходить на общепринятый язык. Неужели так тяжело?" Чому ж тяжко? І тут я загледів величезний плакат, що майорів на увесь центр Красной Рузи. Це була відома антипожежна агітка Володимира Маяковського: "Родители! Не оставляйте детей одних! Дети балуются — пожар от них!" У мене тут же з’явився віршований експромт "Подражание Маяковскому", який я радісно подарував творцям великої російської літератури: "Дети! Не оставляйте родителей одних! Родители балуются — дети от них!Донедавна мій друг був не просто поетом, а — радянським (українським радянським). Як і всі в тодішній імперії більшовиків. Після того, як почив у Бозі (нарешті) СРСР, Микола Сом — просто поет, без ярлика "радянський". Але якось таки Микола походив у советских поетах. І трапилось це, коли він представляв українську (неодмінно радянську!) літературу в Кіровській області Росії. Є там містечко Совєтськ. Письменники виступали в районному Будинку культури. Перед тим, як надавати слово, секретар обкому партії, яка вела вечір, представляла кожного гостя, і так уже виходило, що в кожного були і звання, і чини, і лауреатство, і медалі-ордени тощо. А коли дійшла черга до скромного Миколи Сома з України, то виявилось, що в нього немає ані чину, ані звання, ані нагороди. Як такого представляти? Секретар обкому партії, нахилившись, шепче Сому: зараз вам виступати. Придумайте собі будь-який титул, аби я солідно вас представила.