— Бери, муч, катуй, ріж на кусні,— най вишу на шибениці, най ворон тіло моє рве, але най лиш душа моя у пеклі не пропадає,— проситься коваль.
Велика розпука відобрала йому силу, майже не тямив-ся, що з ним діється, не знав, чи він жиє, чи ні.
Довго так лежав, склонивши голову на околіт.
Аж нараз щось ніби слабий промінчик проник густу темряву темниці; занесло свіжістю зелені і пільних цвітів. Десь здалека доходили якісь чудні звуки, ніби спів птахів, радісний тихий сміх, дзвеніння граючого по каміннях потоку, а відгомоном тих чарівних звуків грали ліси, гори, долини, луги, діброви, води й облаки, і все те зливалося в одну потужну мелодію: "Слав во вишніх богу й на землі мир, во человіціх благоволения!"
Ясність така ударила, що коваль аж за очі взявся. Що се! День білий, сонечко ясне увійшло до його темниці?! Ато ангел божий, білий, як сніг, яснів перед ним, блищав промінням срібної звізди, дрожав блиском ранньої роси.
— Бог мене прислав до тебе, ковалю,— каже ангел,— встань і йди за мною!
— О боже, чим я у тебе те заслужив, що ти до мене своїх послів посилаєш ^? — питає зачудований коваль.
— Ти був завше добрий чоловік, та лиш тебе та чор-тівська горівка губила, але за те, що ти чорта гнівив і дразнив, смішив перед людьми, бог розказав вивести тебе з тої темниці.
Ангел доторкнувся кайданів, а кайдани з бреньком упали; доторкнувся залізних дверей, а замки тихо порозсувалися.
— Іди додому, сиди тихо та й не гніви бога тою чор-тівською горівкою,— сказав йще ангел і відлетів до неба, а за ним потягнулася струя блискучих звізд та лишилася довга біла дорога.
Другої днини рознеслося селом, що будуть коваля вішати, що пан поставив велику шибеницю та й спровадив ката.
І справді так було.
Вивели коваля з темниці та й повісили.
Вертаються люди назад домів, аж чують, щось клен-цає у кузні. Ідуть усередину, а коваль стоїть при ковадлі та й мучить кусень заліза.
— Та тебе що липі повісили, а ти тут куєш?! — чудували-ся люди.
— Та як повісили мене, коли я тут! — каже коваль.
Люди повертали назад під шибеницю, а на шибениці не коваль, а околіт, що му дали були до темниці під голову.
Побіч околоту висіла ще кінська кість та й кінські копита: "На знак божої моці та й чортівської сили".
У кузні коваля нічого не змінилося. Так само сопів міх, гримав клевець, так само стояли плуги, борони, колеса, лише чорта на стіні не було.
Коваль чортівської горівки й до рота не брав та й жив, як світ приказує: "Бога не гніви, чорта не дразни".
Але чи ковалеві добре з тим було — казка не каже.