– Каприкорн… – Це ім’я Феноліо вимовив майже з ніжністю. Він дивився кудись поверх голови Каприкорна, так ніби забув, що той, про кого він оце говорить, стоїть просто перед ним, а не перебуває вже давно в зовсім іншому світі, замкненому книжковою обкладинкою. – Певна річ, є в нього іще одне ім’я, та його вже не пам’ятає навіть він сам. Каприкорном він називає себе від п’ятнадцятьох років – за науковою назвою сузір’я Козерога, під знаком якого він народився. Каприкорн – Неприступний, Незбагненний, Невситимий – любить удавати з себе бога. Або диявола – коли кого. Але ж хіба диявол має матір? – Уперше за всю розмову Феноліо поглянув Каприкорнові просто в очі. – Ти її маєш.
Меґі поглянула вгору на Сороку. Та, зціпивши кістляві долоні в кулаки, підійшла до самого краю сходів. Але Феноліо говорив дуже тихо.
– Ти розпускаєш чутки, нібито вона – зі знатного роду, – провадив він. – Атож, іноді ти навіть любиш похвалитися, що вона – королівська донька. А твій батько, стверджуєш ти, при королівському дворі був майстром зброярем. Гарна історія, нічого не скажеш. А хочеш почути мою версію?
Уперше Меґі помітила в Каприкорнових в очах щось схоже на страх, – страх, якому не було назви, страх без початку й кінця, – а за ним величезною чорною тінню вставала ненависть. Меґі не мала сумніву: цієї миті Каприкорн ладен був убити Феноліо, та страх сковував руки ненависті й робив її ще глибшою.
Чи завважив це й Феноліо?
– Атож, розкажи свою історію. Чом би й ні? – Очі в Каприкорна застигли, мов у змії.
Феноліо пустотливо всміхнувся – точнісінько, як один із його внуків.
– Гаразд, ходімо далі. Щодо майстра зброяра – це, звісно, брехня.
Меґі все ще не полишало враження, що цей старий чоловік від душі потішається. Феноліо поводився так, немовби грався з котеням. Невже він так погано знав своє власне творіння?
– Каприкорнів батько був простим ковалем, який підковував коней, – повів далі Феноліо, анітрохи не збентежений холодною люттю в Каприкорнових очах. – Він давав синові погратися гарячим вугіллям, а часом лупцював його майже так само, як підкову на ковадлі. Бив за співчуття, за сльози; бив щоразу, коли малий казав: "Я не можу" або: "У мене не виходить". "Усьому голова – сила! – повчав хлопчика батько. – Правила завше встановлює той, хто дужчий, лише він, отож постарайся бути тим, хто їх встановлює". Каприкорнова мати теж бачила в цьому єдину незаперечну істину на світі. І щодня товкмачила синові, що колись він стане найдужчим з поміж усіх. Була вона не принцеса, а проста служниця з зашкарублими руками й порепаними колінами. Вона тінню снувала за сином навіть тоді, коли він уже почав її соромитись і вигадав собі нову матір і нового батька. Вона була в захваті від його жорстокості, їй подобалося бачити, як він нагонить на людей страх. Вона любила його серце – чорне, як чорнило. Так, у тебе, Каприкорне, не серце, а камінь, чорний камінь, а співчуття в ньому не більше, ніж у шматку вугілля, і ти цим аж аж аж як пишаєшся.
Каприкорн знов почав гратися запонкою, він повертав її так і сяк, замислено придивлявся до неї, ніби всю його увагу приковував той невеличкий кавалок червоного металу, а не слова Феноліо. Коли старий змовк, Каприкорн старанно обсмикав рукав куртки й змахнув нитку, що причепилася до нього. Здавалося, заразом він змахнув і лють, і ненависть, і страх, бо в його байдужому, безбарвному погляді нічого з того вже не лишилося.
– Історію ти розповів, старий, і справді вельми дивовижну, – тихо промовив він. – Вона мені до вподоби. Брехати ти мастак, тому я потримаю тебе в себе. Поки що. Поки твої історії мені не набриднуть.
– Потримаєш у себе? – Старий випростався, мов свічка. – А я зовсім не збирався тут лишатися! Що…
Але Каприкорн затис йому рота рукою.
– Більше ні слова! – прошепотів він. – Баста мені сказав, що в тебе троє онуків. Якщо ти розгніваєш мене чи надумаєш розповідати свої побрехеньки не мені, а моїм людям, я попрошу Басту загорнути кілька молоденьких гадючок у подарунковий папір і підкласти їх під двері твоїм онукам. Чи досить зрозуміло я висловився, старий?
Феноліо похилив голову, так ніби від цих тихих Каприкорнових слів у нього раптом надломилися в'язи. Коли він нарешті підвів голову, в кожній зморшці на його обличчі залягав страх.
Каприкорн задоволено всміхнувся й сховав руки до кишень штанів.
– Так, своїми аж надто м’якими серцями всі ви до чого небудь прив’язані, – сказав він. – Діти, онуки, брати й сестри, батьки й матері; собаки, коти, канарки… І так у всіх: у селян, у крамарів, навіть поліцейські позаводили собі сім’ї чи бодай собак. Узяти хоча б її батька! – Каприкорн так несподівано показав на Меґі, що та аж здригнулася. – Він прийде сюди, хоч і знає, що я звідси його вже не випущу – ні його самого, ні його доньку. І все ж він прийде. Чи ж не дивовижно влаштований цей світ?
– Угу, – буркнув Феноліо, – дивовижно. – І вперше поглянув на своє творіння вже не із захватом, а з відразою.
Каприкорнові це, схоже, сподобалося більше.
– Басто! – гукнув він і поманив того пальцем.
Баста підкреслено повільно підійшов ближче.
Вигляд він мав усе ще ображений.
– Відведи старого до кімнати, де ми колись тримали Даріуса! – наказав Каприкорн. – І постав біля дверей вартового.
– Ти справді хочеш, щоб я відвів його до твого будинку?
– Звичайно, а чом би й ні? Зрештою, старий стверджує, нібито він – у певному розумінні мій батько. До того ж його казочки мене розважають.
Баста стенув плечима і схопив Феноліо за лікоть. Меґі злякано поглянула на старого. Зараз вона зостанеться сама, як палець, – сама у стінах без вікон, за замкненими дверима Каприкорнової темниці. Та перше ніж Баста потяг Феноліо за собою, старий устиг узяти Меґі за руку.
– Нехай дівчинка йде зі мною, – звернувся він до Каприкорна. – Ти не можеш знов зачинити її саму самісіньку в тій норі.
Каприкорн байдуже повернувся до нього спиною.
– Як хочеш. Її батько все одно скоро буде тут.
Так, Мо прийде. Меґі не могла думати ні про що інше, поки Феноліо вів її з собою, обійнявши рукою за плечі, немовби й справді міг захистити дівчинку від Каприкорна, Басти й решти чорних курток. Але зробити це йому було не до снаги. А чи до снаги Мо? Звичайно, ні. "Прошу тебе!" – благала вона подумки. Але він, мабуть, уже й дороги сюди не знайде. А може, йому краще не приходити? І все ж найдужче їй хотілося, щоб батько прийшов. Найдужче у світі.