Зазвичай Вогнерукий влаштовувався в затінку перед хатиною, у кроні одного з дубів, під якими колись любила посидіти, мабуть, і господиня. Якби кому небудь і спало на думку ковзнути поглядом у бік схилу, то за віттям він однаково не помітив би Вогнерукого. Той годинами нерухомо сидів на дереві, спостерігаючи в бінокль за автостоянкою й будинками. Фаридові він звелів лишитись у виярку за хатиною. Хлопчина неохоче послухався. Він не відставав від Вогнерукого, як реп’ях від штанів. Спалена хатина наводила на нього моторошний страх.
– Її дух запевне ще тут, – раз у раз казав він. – Дух тієї старої. А що, коли вона була відьма?
Та Вогнерукий лише посміявся з нього. У цьому світі духів нема. Принаймні людям перед очі вони не являються. Їхній виярок був схований так надійно, що минулої ночі Вогнерукий навіть зважився розкласти в ньому багаття. Фарид упіймав кролика – він був мастак ставити сильця й не такий жалісливий до тварин, як Вогнерукий. Коли кролик попадався в сильце, Вогнерукий підходив вийняти його аж тоді, коли сіромаха вже переставав тріпатись. Фаридові така жалісливість була чужа. Мабуть, йому надто часто доводилося голодувати.
Але який захват спалахував у його очах щоразу, коли Вогнерукий за допомогою двох паличок добував вогонь! Хлопчина вже обсмалив собі всі пальці, намагаючись навчитися фокусів з вогнем. Вогонь кусав його за ніс і губи, і все ж Вогнерукий раз у раз заставав малого за тим, що він майстрував собі з паличок та вати смолоскипи або вовтузився з сірниками. А якось Фарид ненароком підпалив суху траву, й Вогнерукий схопив його за комір і тряс, як шкідливе цуценя, поки в хлопчини потекли сльози.
– Послухай, кажу востаннє: кинь свої забавки з сірниками! – шпетив він малого. – Вогонь – звір небезпечний! Він тобі не товариш. Якщо неправильно з ним поведешся, він тебе вб’є або димом викаже ворогам!
– Але ж тобі він товариш! – уперто пробурмотів, затинаючись, Фарид.
– Дурниці! Просто я з ним не легковажу. І не забуваю про вітер! Я вже сто разів казав тобі: не розкладай багаття на вітрі. А тепер киш звідси, йди пошукай Ґвіна.
– І все ж таки він тобі товариш! – ще раз пробурмотів хлопчина, перше ніж ушитися. – Принаймні він слухається тебе краще, ніж куниця.
Фарид мав рацію. Хоча теж не зовсім, адже куниці взагалі слухаються лише самих себе. А щодо вогню, то в цьому світі він слухався Вогнерукого також далеко не так, як в іншому. Там язики полум’я з його наказу оберталися на квіти. На його прохання вони серед ночі розпускали гілля й струшували на нього іскри. Вони йшли з ним у танок, і то скрикували, то щось нашіптували своїми тріскучими голосами. А в цьому світі вони були воднораз покірні й уперті – німі, чужі звірі, що час від часу кусали руку, яка їх годувала. Лише зрідка, холодної ночі, коли самотність Вогнерукому тільки й скрашував вогонь, у його потріскуванні чоловікові вчувався шепіт, але зрозуміти слів він не міг.
І все ж Фарид, певно, таки мав рацію. Вогонь був Вогнерукому товаришем, але саме через вогонь тоді, в іншому житті, Каприкорн і наказав своїм людям привести до нього Вогнерукого й звелів йому: "Навчи мене грати з вогнем!" І Вогнерукий послухався. Він і досі шкодував, що відкрив Каприкорнові так багато таємниць, адже той любив дати вогню волю і знов приборкати його після того, як досита насичувався збіжжям, хлівами, будинками – всім, що не мало змоги втекти від нього.
– Його й досі немає? – Фарид стояв, прихилившись до шерехатого стовбура.
Хлопчина вмів підкрастися тихо, мов змія. Вогнерукий і досі щоразу здригався, коли той з’являвся так зненацька.
– Немає, – відповів Вогнерукий. – Нам щастить.
Того дня, коли вони приїхали сюди, Каприкорнова срібляста машина ще була на стоянці, але вже пополудні двоє юнаків заходилися її натирати, поки вже й самих їх стало видно в ній, як у дзеркалі. І ще до вечора господар вирушив із села. Каприкорн частенько роз’їжджав околицями: навідувався до сіл на узбережжі чи до однієї зі своїх, як він любив висловлюватися, "баз", хоча нерідко то була просто лісова хижа з одним чи двома знудженими сторожами. Як і Вогнерукий, він не вмів водити машину сам, проте це мистецтво опанували декотрі з його людей. Щоправда, водійських посвідчень майже ніхто з них не мав – адже для того, щоб їх одержати, треба вміти читати.
– Так, уночі я піду туди знов, – сказав Вогнерукий. – Бо він роз’їжджатиме, либонь, не довго. Та й Баста, звичайно, скоро повернеться.
Бастиної машини на стоянці не було вже того дня, коли вони приїхали. Невже він з Пласконосом і досі лежить зв’язаний у тій розваленій хатині?
– Гаразд. Коли виходимо? – 3 Фаридового голосу було чути, що хлопчина залюбки вирушить хоч зараз. – Відразу, щойно зайде сонце? Вони тоді якраз усі вечерятимуть у церкві.
Вогнерукий прогнав муху з бінокля.
– Я піду сам. Ти зостанешся і стерегтимеш речі.
– Ні!
– Так. Бо це небезпечно. Я хочу там декого навідати, а для цього мені доведеться пробратися у двір за Каприкорновим будинком.
Фарид звів на нього вражений погляд. Його чорні очі іноді дивилися так, неначе їм уже надто багато довелося побачити.
– Ти здивований, еге? – промовив Вогнерукий, тамуючи усмішку. – Ти, мабуть, і не думав, що в Каприкорновому домі я маю друзів.
Хлопчина стенув плечима й подивився в бік села. На стоянку саме завернув запорошений ваговоз. У відкритому кузові стояли дві кози.
– Ще хтось із селян лишився без кіз, – пробурмотів Вогнерукий. – І добре зробив, що віддав, а то ще до вечора на дверях його хліва висіла б записка.
Фарид подивився на нього, нічого не розуміючи.
– У записці стояло б: "Завтра прокукурікає червоний півень". Крім цього речення, Каприкорнові люди не вміють писати більш нічого. А іноді вони просто чіпляють на дверях дохлого півня. Таке зрозуміє будь хто.
– Червоного півня? – Хлопчина покрутив головою. – Це що – таке прокляття?
– Та ні! Чорт, ти вже знов як Баста. – Вогнерукий тихенько засміявся.
З ваговоза вийшли Каприкорнові люди. Той, що нижчий, ніс два напхом напхані пластикові мішечки, другий стягував з кузова кіз.
– Червоний півень – це вогонь. Вогонь, який чорні куртки пускають у селянські хліви й на оливкові дерева. Іноді червоний півень заспіває й на горищі або, коли хтось виявився аж надто непіддатливий, і в кімнаті з дітьми. Майже в кожної людини є щось таке, що їй особливо дороге.