– Опусти рушницю! – наказала вона тремтячим голосом. – Ще хоч одне зайве слово собакам – і ти пошкодуєш! Я, може, зроду ще й не тримала в руках рушниці, але на гачок якось уже натисну, не сумнівайся!
– Сидіти! – наказав псам Вогнерукий.
Тварини нерішуче звели очі на Басту. Але той мовчав, тож вони полягали в траву й дали Вогнерукому прив’язати себе до найближчого дерева.
З рукава Мо сочилася кров, і Меґі, глянувши на батька, відчула, як у неї запаморочилося в голові.
Вогнерукий перев’язав рану червоною шовковою хусткою, яка вбирала кров, і її не стало видно.
– Рана не така страшна, як здається, – заспокоїв він Меґі, коли вона, ледве тримаючись на ногах, підійшла ближче.
– Може, у тебе в заплічнику знайдеться й щось таке, чим можна було б його зв’язати? – запитав Мо, кивнувши головою в бік усе ще непритомного Пласконоса.
– А цього головоріза теж треба було б якось сповити! – промовила Елінор.
Баста зирив на неї очима, сповненими ненависті.
– Ти на мене свої баньки не витріщай! – сказала вона й тицьнула рушницею йому в груди. – Така зброя не менш небезпечна, ніж твій ніж, і в мене, повір, уже сверблять руки скористатися нею.
Баста зневажливо скривив рота, але очей із вказівного пальця Елінор, який усе ще лежав на спусковому гачку, не зводив.
У заплічнику Вогнерукого знайшовся мотузок, не дуже товстий, однак досить міцний.
– На двох його не вистачить, – сказав Вогнерукий.
– А навіщо їх зв’язувати? – озвався Фарид. – Чому ви їх не повбиваєте? Адже з нами вони хотіли зробити саме це!
Меґі вражено звела на нього очі, а Баста зареготав.
– Ото! – глузливо кинув він. – А цей хлопець нам таки знадобився б! Але хто сказав, що ми хотіли вас повбивати? Каприкорну ви потрібні живі. Мертві читати не вміють.
– Он як?! А хіба не ти погрожував повідтинати мені пальці? – запитав Вогнерукий, зв’язуючи мотузком Пласконосові ноги.
– Від цього ще ніхто не помирав, – стенув плечима Баста.
Елінор так штурхонула його рушницею під ребра, що він мало не впав навзнак.
– Чи ви чули таке?! Мені здається, хлопчина має рацію. Мабуть, цих типів таки треба постріляти.
Але вони, звичайно ж, їх не вбили. У Пласконосовому заплічнику також знайшовся мотузок, і Вогнерукий, вельми задоволений, заходився в’язати й Басту. Фарид йому допомагав – на цьому він вочевидь розумівся.
Обох бранців віднесли до розваленої хатини.
– З нашого боку це досить люб’язно, чи не так? Поки що змії вас тут не чіпатимуть, – казав Вогнерукий, коли вони втягували у вузький дверний отвір Басту. – Але над полудень і тут стане досить спекотно. Та, може, доти вас хто небудь усе ж таки знайде. Собак ми відпустимо. Якщо вони розумні, то в село не повернуться. Але собаки рідко бувають розумні… Отож надвечір, не пізніше, вас шукатиме вже вся ваша ватага.
Поки Пласконіс очумався, він уже лежав поруч із Бастою під дірявим дахом. Здоровило люто поводив очима, обличчя в нього побагровіло, але він не міг видати жодного звуку, так само, як і Баста, тому що Фарид вельми професійно позатикав обом роти кляпами.
– Хвилиночку! – сказав Вогнерукий, перше ніж вони покинули обох напризволяще. – Лишилося ще зробити те, про що я так давно мріяв.
Меґі вжахнулася, коли він дістав із за паска Бастиного ножа й підійшов до бранців.
– Що ти зібрався робити? – насторожився Мо й заступив Вогнерукому дорогу.
Мо, очевидно, подумав про те саме, що й Меґі, але Вогнерукий лише засміявся:
– Не бійтесь, я не збираюся вирізати йому на обличчі такий самий узор, яким він прикрасив моє обличчя. Я хочу лише трішечки його полякати. – По цих словах нахилився й одним порухом перетяв шкіряного шнурка, якого Баста носив на шиї.
На шнурку висіла невеличка торбинка, перехоплена червоною стрічкою. Вогнерукий схилився над Бастою й помахав торбинкою в того перед очима.
– Я забираю твоє щастя, Басто! – тихо промовив Вогнерукий і випростався. – Тепер уже ніщо не вбереже тебе від лихого ока, злих духів і демонів, від проклять, чорних котів і взагалі від усього, чого ти так боїшся.
Баста спробував був копнути його зв’язаними ногами, але Вогнерукий спритно вивернувся.
– Прощавай навіки, Басто! – кинув він. – А якщо наші шляхи коли небудь усе ж таки й перетнуться, то тепер я маю ось це. – Він пов'язав шкіряного шнурка собі на шию. – У цій торбинці, певна річ, пасемце твого чуба, чи не так? Ні? Ну, тоді я, мабуть, зріжу його в тебе зараз. Кажуть, якщо кинути у вогонь чиєсь волосся, то для тієї людини це скінчиться жахливими наслідками.
– Годі! – сказав Мо й потяг Вогнерукого за собою. – Пора звідси вшиватися. Хто знає, коли Каприкорн похопиться за цими двома. А до речі, я тобі не казав, що він спалив не всі книжки? Один примірник "Чорнильного серця" лишився.
Вогнерукий так різко спинився, немовби його вкусила змія.
– Я подумав, тобі не завадить про це знати. – Мо замислено подивився на Вогнерукого. – Навіть якщо це наштовхне тебе на якусь божевільну ідею.
– А чом би нам не взяти їхню машину? – запропонувала Елінор, коли вони вийшли на стежку, яка привела їх сюди. – Вони запевне лишили її на шосівці.
– Надто небезпечно, – відповів Вогнерукий. – Бозна, хто очікує на нас унизу. До того ж нам довше повертатися назад, ніж добиратись до ближчого села. І ще одне: знайти таку машину дуже легко. Чи ви хочете навести Каприкорна на наш слід?
– Та це я сказала просто так, – промурмотіла, зітхнувши, Елінор і заходилася розтирати зболілі щиколотки на ногах.
Вони рушили стежкою, бо у високій траві вже заворушилися змії. Одна з них чорною лускатою стрічкою виповзла перед ними, і Вогнерукий палицею відкинув її назад у колючі зарості. Досі Меґі уявляла собі змій більшими, та Елінор запевнила, що найнебезпечніші з них – якраз маленькі. Елінор шкутильгала, але докладала всіх зусиль, щоб не затримувати решту. Мо йшов також повільніше, ніж звичайно. Він намагався приховувати це, але собачий укус неабияк його тривожив.
Меґі простувала поруч із батьком, раз по раз стурбовано поглядаючи на червону хустку, якою Вогнерукий перев’язав Мо рану. Нарешті вони дісталися до заасфальтованої дороги. Назустріч трапилася вантажна машина з іржавими газовими балонами в кузові. Утікачі були надто стомлені, щоб ховатися, до того ж ваговоз їхав не з боку Каприкорнового села. Меґі завважила, як здивовано глянув на них водій. Мабуть, вони мали досить незвичайний вигляд: одяг брудний, мокрий від поту, подертий об колючі зарості, крізь які їм довелося продиратися.