– Як для тіні, то він навіює аж надто великий страх, – промовила Елінор.
– Маєш рацію, – зітхнув Мо. – Може, там і справді все вже змінилося. Може, за історією, що в книжці, приховується ще одна, багато глибша, і вона змінюється так само, як і наш світ? А слова розповідають нам про це не більше, ніж можна побачити крізь щілину в замку? Може, слова – то лише накривка на посудині, яка містить куди більше, ніж ми в змозі прочитати?
– О Господи, Мортимере! – простогнала Елінор. – Годі про це, у мене вже розболілася голова.
– Повір, у мене вона теж боліла, коли я замислювався про це, – відказав Мо.
Після цього всі троє надовго змовкли, кожне думало про своє.
Першою озвалася Елінор, хоча спочатку й склалося таке враження, ніби вона розмовляє сама з собою.
– Ой лишенько! – промурмотіла вона, роззуваючись. – Як подумаю оце, скільки разів я мріяла потрапити в одну зі своїх улюблених історій!.. А виходить, найкраще в книжках усе ж таки те, що їх можна коли завгодно згорнути.
Стогнучи, вона поворушила пальцями на ногах і заходила з кутка в куток по кімнаті. Меґі ледве стримувалася, щоб не пирснути зо сміху. Просто Елінор мала надто кумедний вигляд, коли, мов заводна іграшка, дибцяла на своїх зболених ногах туди й назад, від стіни до стіни.
– Елінор, через тебе можна збожеволіти! – сказав Мо. – Сядь!
– І не подумаю! – огризнулася вона. – Бо я й сама божеволію, коли сиджу.
Мо скривився, обійняв Меґі за плечі й прошепотів:
– Гаразд, нехай бігає. Коли намотає кілометрів десять, то сама впаде з ніг. Але тобі пора спати. Ляжеш на моєму лігвищі. Воно не таке вже й погане, як здається на перший погляд. Якщо заплющиш очі й уявиш, що ти – порося Вілбур, яке зручненько вмостилося в своєму хліву…
– Або Варт, який спить у траві разом із дикими гусьми. – Меґі мимоволі позіхнула.
Скільки разів вони з Мо вже грали в цю гру: "Про яку книжку ми з тобою забули? Яка тобі саме спадає на думку? A а, оця! Про неї я вже давненько не згадував!.." Вона стомлено випросталася на колючій соломі.
Мо скинув із себе светра й укрив ним Меґі, промовивши:
– Але ковдра тобі все одно потрібна. Навіть якщо ти порося чи гуска.
– Але ж ти змерзнеш!
– Пусте.
– А де спатимете ви – ти й Елінор? – Меґі знов позіхнула. Досі вона й не помічала, як стомилася.
Елінор снувала від стіни до стіни.
– А хто взагалі каже, що треба спати? – вигукнула вона. – Ми, певна річ, чатуватимемо!
– Гаразд, – муркнула Меґі, втикаючись носиком у батьків светр. "Він знов зі мною, – промайнуло в неї, коли сон уже склеплював її повіки. – А решта не має значення". Згодом вона подумала: "А якби мені ще пощастило прочитати цю книжку…"
Але "Чорнильне серце" лишилося в Каприкорна. А про нього думати цієї хвилини Меґі не хотілося, бо так сон ніколи до неї не прийде. Ніколи…
Меґі не знала, скільки часу проспала. Прокинулася вона, мабуть, від холоду в ногах чи від колючої соломи під головою. Годинник у неї на руці показував четверту. В цій комірчині без вікон ніщо не промовляло про те, що надворі – день чи ніч. Але Меґі просто не могла собі уявити, що ніч минула. Мо з Елінор сиділи біля дверей, вигляд обоє мали стомлений – стомлений і заклопотаний. Розмовляли вони стишеними голосами.
– Так, вони й досі мають мене за чародія, – саме казав Мо. – Це вони дали мені таке смішне ім’я – Чарівновустий. І Каприкорн не має жодного сумніву в тому, що я можу зробити це ще раз – будь коли і з будь якою книжкою.
– А ти… можеш? – запитала Елінор. – Адже звечора ти нам не все розповів, чи не так?
Мо довго не відповідав.
– Не все, – нарешті мовив він. – Бо не хочу, щоб Меґі теж мала мене за якогось там чародія.
– Виходить, ти вже не раз… щось вичитував із книжок?
Мо кивнув головою:
– Я завше любив читати вголос, ще як був хлопчиком. А одного разу, коли читав товаришеві "Тома Сойєра", на килимі раптом з’явилася дохла кішка, вже задубіла, як поліняка. А те, що натомість зникла одна з моїх м’яких іграшок, я помітив уже згодом. Мені здається, в нас обох мало не спинилося серце. Ми поклялися тоді, що ніколи й нікому про ту кішку не скажемо, і скріпили нашу клятву кров’ю, як Том і Гек. Після того я, звичайно, не раз потай, без свідків пробував повторити той експеримент, але коли я того хотів, у мене нічого не виходило. Здавалося, жодних закономірностей узагалі не було, хіба що коли йшлося про історії, які мені подобалися особливо. Певна річ, я зберігав усе, що вичитував, крім нудотного огірка, якого мені подарувала книжка про Доброго велета. Просто той огірок надто смердів. Коли Меґі була ще зовсім маленька, іноді дещо виходило і з її книжок з картинками: то пір’їна, то крихітний черевичок… Ми з Меґі завше складали ті речі до її книжкової скриньки, але я не казав їй, звідки вони бралися. А то вона, чого доброго, ніколи вже й книжку не взяла б до рук – зі страху, що з неї виповзе величезна змія, в якої болять зуби, або з’явиться ще щось небезпечне. Але живі істоти з книжок не виходили ніколи. Чуєш, Елінор, справді ніколи! Аж до тієї ночі. – Мо придивився до своїх долонь, так наче на них можна було побачити всі ті речі, які він викликав з книжок своїм голосом. – Але чому, коли вже так мало статися, не з’явився хтось симпатичніший – скажімо, слон Бабар? Меґі була б у захваті.
"Авжеж, я справді була б у захваті!" – подумала Меґі. І згадала про крихітного черевичка й пір’їну. Вона була смарагдово зелена, як оті пір’їни полінезійського папуги доктора Дулітла.
– А я тобі кажу, що все могло би обернутися й гірше.
Це було схоже на Елінор. Так ніби сидіти під замком у розваленому будинку казна де (а довкола люди в усьому чорному, з обличчями хижих птахів і з ножами за поясом) – це ще не так і погано. Елінор, певно, могла справді уявити собі й дещо гірше.
– А що, якби довготелесий Джон Сільвер, – зашепотіла вона, – з’явився раптом у тебе в кімнаті й замахнувся своєю смертовбивчою дерев’янкою? Як на мене, то краще вже цей Каприкорн… А знаєш що? Коли повернемося додому… я маю на увазі, до мене додому, я дам тобі яку небудь милу книжку – приміром, "Вінні Пуха" чи, може, "Там, де живуть дикуни". Проти такого монстрика я, власне, нічого не мала б. Я посаджу тебе в найзручніше крісло, запарю тобі кави, й ти читатимеш уголос… Згода?