– Ну, звісно. Чого не зробиш задля доброго палітурника! А крім того, ти чоловік моєї небоги. Знаєш, іноді мені її бракує. Гадаю, тобі також. А ось твоя донька, схоже, непогано без неї обходиться, чи не так?
– Вона майже нічого не пам’ятає, – стиха промовив Мо.
– Що ж, може, так воно й краще. Часом воно й непогано, що наша пам’ять не годна зберегти і половини того, що зберігають книжки. Без них ми, либонь, узагалі вже нічого б не пам’ятали. Позабували би про все: і про Троянську війну, і про Колумба, Марко Поло, Шекспіра, і про всіх отих божевільних королів та богів… – Елінор обернулася – і завмерла.
– Невже я не почула, як ти постукала? – спитала вона і втупилася в Меґі таким суворим поглядом, що дівчинка мусила зібрати всю свою мужність, аби просто не крутнутися й тієї ж миті не вискочити в коридор.
– І давно вже ти тут стоїш, Меґі? – спитав Мо.
Дівчинка випнула підборіддя.
– То їй можна дивитися на книжку, а від мене ти її ховаєш! – промовила Меґі. (Краще вже нападати, ніж захищатися.) – Книжок ти від мене ще ніколи не ховав! Що ж такого особливого в цій? Чи я осліпну, як погляну на неї? Чи, може, вона повідкушує мені пальці? Невже в ній такі жахливі таємниці, що мені не можна про них знати?
– У мене свої причини не показувати тобі цієї книжки, – відповів Мо.
Він стояв геть блідий. Не кажучи більше ні слова, ступив до Меґі й хотів був вивести її за двері, але дівчинка вивернулась.
– О, та вона в тебе вперта! – сказала Елінор. – Це мені вже починає подобатись. Пригадую, її мати дівчинкою була така сама. Підійди но сюди. – Вона ступила вбік і поманила Меґі до себе. – Зараз сама побачиш, що в цій книжці немає нічого аж такого цікавого, принаймні для тебе. Власним очам люди завше вірять більше. Чи, може, твій батько іншої думки? – І звела на Мо запитливий погляд.
Мо, не знаючи, що сказати, розгублено похитав головою.
Книжка лежала на пюпітрі розгорнена. На дуже давню вона не скидалася. Меґі знала, який вигляд має по справжньому давня книжка. У батьковій майстерні Меґі бачила книжки, сторінки в яких були поплямлені, мов шкура леопарда, й майже такі самі жовті. Дівчинка пригадувала, що палітурку одного такого фоліанта геть поточив шашіль і вона була всіяна дірочками – ніби постріляна малесенькими кулями. Мо зняв із книжкового блоку ту палітурку, сторінки ретельно прошив заново й накинув на них, як він сам висловлювався, нову одежину. Така одежина бувала шкіряна або полотняна, гладенька або з рельєфним малюнком, що його Мо витискав спеціальними невеличкими штемпелями, а іноді навіть укривав позолотою.
Палітурка цієї книжки була льняна й сріблясто зелена, мов вербове листя. Краї трохи потерлися, але сторінки були ще такі світлі, що кожна чорна літера проступала на них дуже чітко. Між розгорненими сторінками лежала вузенька червона закладка. На правій сторінці була картинка: розкішно вбрані жінки, фокусник вогнедув, акробати й хтось схожий на короля. Меґі погортала далі. Картинок виявилося не багато, але початкова літера кожного розділу сама була такою собі невеличкою картинкою. На одних літерах сиділи тварини, інші були увиті рослинами, а "Б" узагалі палахкотіла вогнем. І язики його мали такий живий вигляд, що Меґі навіть торкнулася їх пальцем, щоб переконатися, чи вони не гарячі. Наступний розділ починався з літери "К" у вигляді гордого воїна, на випростаній руці в якого сиділа тваринка з пухнастим хвостиком. "Ніхто й не помітив, як він вислизнув з міста…" – тільки й устигла прочитати Меґі, бо Елінор тієї ж миті згорнула книжку.
– Гадаю, цього досить, – промовила тітка й затисла книжку під пахвою. – Батько попросив мене сховати її в надійному місці, і зараз я це й зроблю.
Мо знов узяв Меґі за руку. Цього разу дівчинка не впиралася.
– Прошу тебе, Меґі, забудь про цю книжку! – прошепотів він. – Вона приносить біду. Я дістану тобі сотні інших книжок.
Меґі лише мовчки кивнула головою. Перше ніж Мо причинив за ними двері, вона ще раз кинула швидкий погляд на Елінор. Та стояла посеред бібліотеки й дивилася на книжку так ніжно, як часом дивився на Меґі батько, коли перед сном укривав її до самого підборіддя ковдрою.
Двері зачинилися.
– Куди вона її сховає? – спитала Меґі, поспішаючи коридором за Мо.
– О, на такий випадок в Елінор знайдеться кілька чудових схованок, – ухильно відповів Мо. – Але всі вони, як і належить бути схованкам, потаємні. Ти не проти, якщо зараз я покажу тобі твою кімнату? – Він намагався розмовляти спокійно, хоча це йому не дуже вдавалося. – Та кімната має вигляд дорогого номера в готелі. Та що я кажу – вона має багато кращий вигляд!
– Цікаво, – буркнула Меґі й роззирнулася.
Вогнерукий наче у воду канув. Де ж він? Їй потрібно було в нього дещо запитати. Терміново. Вона вже не могла ні про що думати, коли Мо показував їй кімнату й казав, що тепер у них усе гаразд і вони, як тільки він закінчить тут роботу, поїдуть додому. Меґі кивала головою і вдавала, ніби слухає, але насправді думала лише про те, що хотіла довідатись у Вогнерукого. Запитання вже ледве не зривалось у неї з язика, і вона навіть дивувалася, що Мо цього не помічає. Запитання просто таки стояло у неї в очах.
Коли батько пішов, щоб принести з мікроавтобуса речі, Меґі подалася на кухню. Але Вогнерукого не було й там. Дівчинка зазирнула навіть до спальні Елінор. Та хоч скільки дверей відчиняла вона в цьому величезному будинку, Вогнерукого й слід прочах. Зрештою вона стомилася шукати. Мо вже давно пішов спати, Елінор також зникла у своїй спальні. Отож Меґі повернулася до себе в кімнату й лягла в ліжко. Воно було таке величезне, що вона почувалася в ньому маленькою маленькою, мов зморщений карлик. "Як Аліса в Країні Див", – подумала вона й погладила рукою квітчасту ковдру. Загалом кімната їй подобалася. Тут було багато книжок і картин. Був навіть камін, хоча вигляд він мав такий, ніби ним понад сто років ніхто не користувався. Меґі спустила ноги з ліжка й підійшла до вікна. Надворі давно стемніло, а коли вона штовхнула віконниці, в обличчя їй повіяло прохолодою. У темряві перед будинком можна було розгледіти лише майданчик, посипаний білувато сірим гравієм і тьмяно освітлений ліхтарем. Поряд із сірим тітчиним "комбі" стояв смугастий батьків автобусик – мов зебра, що невідь як опинилася в конюшні. Мо намалював ті смуги на білій лаковій поверхні після того, як подарував Меґі "Книгу джунглів". Дівчинка пригадала будинок, з якого вони так поквапно поїхали, свою кімнату й школу, де її місце за партою сьогодні лишилося порожнім. Вона не була певна, чи нудьгувала за тією домівкою.