Ніж був уже на палець від білої сорочки Басти, аж раптом Вогнерукий стромив руку в його кишеню, вихопив звідти в’язку ключів і відскочив назад.
– Що ж, ти маєш рацію: вбивати я не вмію, – сказав він, задкуючи з камери. – А задля тебе вчитися не варто.
Бастине обличчя розпливлося в зловтішній посмішці, однак Вогнерукий не звернув на це увагу. Він замкнув ґрати, взяв Резу за руку й потяг до сходів.
– Пусти її! – промовив він, бачачи, що вона все ще тримає в обіймах Меґі. – Повір, їй тут нічого не загрожує, а взяти її з собою ми не можемо!
Та Реза лише похитала головою й ще міцніше обхопила дівчинку за плечі.
– Гей, Вогнерукий! – гукнув Баста. – Я знав, що ти не штрикнеш! Віддай ножа. Однаково тобі з нього пуття ніякого!
Вогнерукий його не слухав.
– Якщо зостанешся, вони тебе вб’ють, – промовив він до Рези, не випускаючи її руки.
– Гей, там, нагорі! – крикнув Баста. – Сюди! Тривога! В’язні втікають!
Меґі звела зляканий погляд на Вогнерукого:
– Чому ти не заткнув йому рота?
– Чим же, принцесо? – огризнувся Вогнерукий.
Реза ще раз пригорнула дівчинку до себе й погладила по голові.
– Пристрелять! Вони вас пристрелять! – кричав, аж захлинався Баста. – Ге е ей! Триво о га! – знов загорлав він, торгаючи ґрати.
Нагорі почулося тупання ніг.
Вогнерукий востаннє поглянув на Резу. Потім тихенько лайнувся, крутнувсь і побіг вичовганими сходами нагору.
Звідси, знизу, Меґі не чула, чи пощастило йому відчинити двері нагорі. У вухах їй гримів лише Бастин крик. У відчаї вона кинулась до нього: їй хотілося вдарити його – просто крізь ґрати, просто в оту пику з роззявленим ротом…
І знов почувся тупіт, приглушені крики. Хтось поквапно спускався сходами до підвалу. Невже Вогнерукий вернувся? Але з темряви виринуло зовсім інше обличчя. Це був Пласконіс. За ним поспішав, спотикаючися, ще один із Каприкорнових людей. На вигляд це був ще зовсім хлопчик із круглим безбородим обличчям. Проте він одразу наставив на них із матір’ю рушницю.
– О, Басто?! Що ти там за ґратами робиш? – сторопіло запитав Пласконіс.
– Відмикай, клятий бовдуре! – гримнув на нього Баста. – Вогнерукий ушився!
– Вогнерукий? – Пласконіс утер рукавом обличчя. – Тоді оцей хлопчина таки правду сказав. Він щойно прибіг до мене й розповів, нібито бачив вогнедува нагорі за колоною.
– І ти не погнався за ним? Невже ти й справді такий кретин, яким здаєшся? – Баста притис обличчя до ґрат, немовби сподівався пролізти крізь пруття.
– Чуєш, ти думай, що кажеш, зрозумів? – Пласконіс підійшов до ґрат і, вочевидь задоволений, втупився в Басту. – Виходить, бруднорукий знову пошив тебе в дурні! Ну, Каприкорнові це навряд чи припаде до вподоби!
– Пошли кого небудь за ним! – гаркнув Баста. – А то скажу Каприкорнові, що ти дав йому втекти!
Пласконіс дістав з кишені штанів носову хусточку й гучно висякався.
– Отакої! А хто ж це сидить за ґратами – я чи ти? Далеко він не втече. На автостоянці вартують двоє, на майдані – ще троє, а його пику впізнати не важко, зрештою, про це ти сам подбав, чи не так? – Його сміх нагадував собачий гавкіт. – А знаєш, я, здається, помаленьку звикаю до цього видовища. Твоє обличчя непогано вписується в ці ґрати! Тут ти не такий нахабний, не розмахуєш у людей перед носом своїм ножакою…
– Та відмикай нарешті ці чортові двері! – закричав Баста. – Якщо не хочеш, щоб я підкоротив твого бридотного носа!
Пласконіс згорнув руки на грудях і знуджено промовив:
– А я не можу їх відімкнути. Бруднорукий прихопив ключі з собою. Чи, може, ти їх де небудь тут бачиш?
Він запитливо обернувся до хлопця, який так і стояв, не зводячи рушниці з дівчинки й Рези. Той заперечливо похитав головою, і на всьому розплющеному Пласконосовому обличчі розпливлася усмішка.
– Ну, ось, і він їх ніде не бачить! Що ж, доведеться, мабуть, іти до Мортоли. Може, вона має запасні ключі.
– Годі шкірити зуби! – закричав Баста. – А то я їх швидко тобі полічу!
– Та що ти кажеш! А де це, до речі, твій ножик? Невже знов поцупив Вогнерукий? Якщо так піде й далі, то скоро він збере цілу колекцію! – Пласконіс повернувся до Басти спиною й показав на сусідню камеру. – Зачини там жінку й посторожуй, поки я принесу ключі. Але спершу я відведу малу Чарівновусту.
Коли він потяг Меґі за собою, вона спробувала впиратися, та Пласконіс, не довго думаючи, схопив її й завдав собі на плече.
– А власне, що ця мала тут робила? – запитав він. – Чи знає про це Каприкорн?
– Спитай у Сороки! – огризнувся Баста.
– Переб’юся! – буркнув Пласконіс, рушаючи з Меґі до сходів.
Вона ще встигла помітити, як хлопець цівкою рушниці заштовхав матір до сусідньої камери, потім перед очима в Меґі попливли сходи, церква, закурений майдан, яким Пласконіс цупив її, мов мішка з картоплею.
– Сподіваюся, голосок у тебе не такий тоненький, як ти сама, – бурчав він, ставлячи її на ноги перед кімнатою, де тримали їх з Феноліо. – А то Привид, якщо ввечері він таки з’явиться, вийде досить хирлявий!
Меґі нічого не відповіла.
Коли Пласконіс відімкнув двері, вона мовчки пройшла повз Феноліо, вибралася на своє ліжко й увіткнулась обличчям у батьків светр.
Елінор не щастить
Потім Чарлі ще докладно пояснив йому, де поліційний відділок, а також дав численні вказівки щодо того, як найкоротшим шляхом дістатися до воріт, перетнути двір і піднятися сходами праворуч. Нагадав також, щоб він, коли ввійде до кабінету, не забув скинути капелюха. Після цього Чарлі сказав, що пора прощатися, далі він, мовляв, має йти сам, і пообіцяв чекати його на тому самому місці, де вони розійшлися.
Чарльз Діккенс. Олівер Твіст
Елінор їхала понад годину, поки нарешті дісталася до селища, де був поліційний відділок. До моря лишалося ще далеко, але пагорби ставали вже пологіші, а на схилах ріс виноград, а не зарості й ліс, як навколо Каприкорнового села. День обіцяв бути нестерпно спекотним, ще спекотнішим, ніж попередні. Вийшовши з машини, Елінор почула далекий гуркіт грому. Небо над будинками було поки що синє, але синизна ця була темна, як морська глибина. Від такого неба добра не жди.
"Не будь дурною, Елінор! – міркувала вона, простуючи до потинькованої блідо жовтої будівлі, де містився поліційний відділок. – Просто наближається гроза, ось і все. Невже ти стала така сама забобонна, як той Баста?"