Калинка винувато мовчав.
— Повоюй з такими командирами! Що тепер накажеш робити? — Комбат поліз до планшета, наче там лежала відповідь на останнє запитання. Не знайшовши, однак, потрібної відповіді, з досадою одкинув набік планшет.— Коли вони мають вернутись?
— До світанку. По темному.
— Гаразд. Щось придумаєм. До того часу тут ще лишаться наші люди... Товариші командири, відходимо рівно о дванадцятій нуль-нуль. Звірте годинники.
А коли вже командири виходили, затримав Калинку:
— Калинко, зажди... Думав залишити іншого, а тепер доведеться тобі. Твої розвідники, ти їх і зустрінеш... Розосередь бійців по всій лінії оборони батальйону, будете чергувати до світанку і потроху непокоїти німців. Хай думають, що ми всі на місці. Дамо ракетниці, виділимо набої, запасні диски до кулеметів... Та не жди, поки фріц в атаку полізе. Як тільки розвідники вернуться, знімай бійців і відходь. Щоб до світанку уже був за містом. Ясно?
— Ясно,— відповів Калинка. Він уже думав, як йому краще розставити по тій лінії оборони бійців. Сам лишиться в підвалі: сюди мають вийти розвідники.
— А, ще одне...— Коли Калинка збирався вже вийти.— Знову дзвонили з особливого відділу... Заварили ви кашу!.. Твій сержант ще нікуди не втік?
— Нікуди... Я послав його в розвідку.
Комбат вирячив очі так, наче його щосили здушили за горло.
— Та ти при своєму?! На нього вже, може, ордер на арешт виписано, а ти його в гості до німців!..
— Не в гості — у розвідку,— повторив уперто Калинка.
— Мовчать!.. Та ти хоч розумієш, що ти накоїв? Знаєш, чим все це пахне?.. Прогавили Асанова, а тепер слідом Даніялов...
— Товаришу старший лейтенант...
— Мовчать!.. Де ти і взявсь на мою голову? Ісусик Христосик! Ну, знай же, Калинко: ти нічого мені не казав, я нічого не чув. Не знав і знати не хочу! Заварив кашу — сам і розхльобуй!
— Можна йти? — спитав тихо Кялинка.
— Іди!.. І не здумай мені ще якогось коника викинути! Стратеги, мать вашу!
Козирнувши, Калинка вийшов. І потім, по дорозі до передової, і коли вже скликав командирів роїв та докладно й уважно пояснював їм, куди розводити і як розставляти бійців, весь час думав про незнайомого особіста, про наступну з ним зустріч, і думка ця його все більше гнітила, і йому вже хотілося, щоб німці, які сьогодні наче поснули, пішли в чергову атаку і зірвали наступну ту зустріч: не полізе ж особіст під осколки та кулі!
Але німці сиділи, як миші, й особіст прийшов, ледь стемніло: не хотів, мабуть, одстати од наших частин, які вже почали залишати місто. Тому він дуже квапився і, пройшовши у закуток підвалу, відгороджений плащ-наметом, прямо, як то кажуть, з порога скомандував:
— Приведіть звинуваченого!
При тьмяному світлі "катюші" Калинка таки роздививсь особіста. Це був молодий лейтенантик з таким рожевим лицем, наче його все життя випоювали парним молоком. Йому дуже пасувала новенька форма, мовби щойно з цейхгауза, і жовта, що не встигла ще втратити свого первісного запаху, портупея. "Щойно з училища,— тоскно подумав Калинка.— Ну, цей замучить!" Він найбільше стерігся отаких "херувимів", як прозивали поміж собою старі солдати щойно спечених офіцериків, що прямо з училища потрапляли на фронт.
— То де звинувачений?
Не чекаючи запрошення, лейтенант сів на трофейний ящик з-під мін, що правив тут за стілець, розкрив такий же новенький, як і портупея, планшет.
— Ви кого маєте на увазі? — якомога ввічливіше запитав Калинка: чим більше не подобалась йому людина, тим ввічливіше він до неї звертався. "Ти хоч раз у житті вилаявся?" — цікавився балагула й матюшник комроти.
Особіст звів на Калинку здивовані очі:
— Вас що, не попереджали?
— Попереджали.
— То де ваш чучмек?
Калинка відчув, як у нього починають терпнути губи. В нього завжди терпли губи, коли його охоплював гнів. "Спокійно, спокійно",— наказав собі Калинка і ще ввічливішим тоном відповів:
— Пробачте, товаришу лейтенант, але в моєму взводі чучмеків немає. У мене є люди.
Рожеве обличчя особіста залилося фарбою, загорілися вуха. Він строго звів молоді бровенята, нервово поліз до планшета. Висмикнув якийсь папірець, з перебільшеною увагою втупився в нього. Вже офіційно сказав:
— Попрошу привести сержанта Даніялова!
"От ми й розсердились!" — подумав Калинка. Йому стало смішно.
— Прошу пробачити, але привести зараз сержанта не можу.
— Як не можете? — вражено спитав особіст.
— Сержант Даніялов пішов у розвідку.
— У розвідку? — Лейтенант все ще, здається, ніяк не міг осмислити того, що сказав йому Калинка. Врешті осмислив, зірвався з ящика: — Ви послали звинуваченого до німців? Ви знали, що я за ним прийду?
— Знав. І послав. Не до німців, до речі, а в розвідку. Окрім Даніялова, посилать було нікого.
— Ви не мали права посилать його в розвідку!
— Поки я тут командир, мені й вирішувати, кого куди посилати,— якомога спокійніше відповів Калинка.
Лейтенант якийсь час стояв мовчки. Обличчя в нього було зараз таке, наче його щойно вмочили в окріп. Кілька разів поправив портупею, відкрив потім планшет. Дістав чистий аркуш паперу.
— Сісти можна? — показав на столик, не столик, а дзиґлик, що його невідомо звідки притягли Калинці бійці.
— Будь ласка.— Калинка прибрав кухоль і ложку, звільняючи місце. Підсунув ближче "катюшу".
Особіст перед тим, як покласти папір, склав губи трубочкою, подув на стільницю, наче вона була розпечена і він хотів її остудити. Сів, знову поліз до планшета. Тепер на світ з’явилася німецька ручка, це був, мабуть, поки що єдиний лейтенантів трофей, що його він побожно беріг: хоч ручка була у футлярі, він загорнув її ще і в папір. Обережно дістав, зняв ковпачок, дмухнув на перо. Схилився над аркушем, наморщив гладенького лоба. І Калинці, який вчителював до війни, юний оцей особістик здався таким схожим на учня, який сів писати диктант, що він не втримався од усміху.
Він і досі не відчував найменшого страху. Та й чого йому, власне, після того, що він пережив протягом оцих кількох діб, боятись? "Далі од фронту не пошлють, гірше од смерті не придумають". Смерть і без цього щомиті чатувала на нього, день і ніч стоячи за плечима. Калинка не знав іще, що ота страшна нелюдська машина, яку уособлював зараз юний лейтенантик, могла і послати далі фронту, і придумати щось гірше од смерті.