— Ну, чому ж ти не хочеш відповідати моїй матері, Стехо? — спитав Чора.
Дівчина повернулася до нього, але відповісти не встигла. В цю мить з гурту невільників прудко вискочив невеличкий худенький чоловічок з перев’язаною рукою і вигукнув:
— Стехо! Це ти, Стехо?
Дівчина здригнулася, зблідла — і раптом з криком метнулася йому назустріч.
— Дядьку Іванику! — Вона впала чоловікові на груди, заридала. — І ви тут! І ви в неволі!.. А де ж Арсен?
Серед невільників пройшов гомін. Варвара і Чора мовчки дивилися на таку несподівану для них зустріч. Іваник здоровою рукою погладив Стеху по косах.
— Бідненька!.. Арсен розшукує тебе, дівчино, знаєш–маєш. У Немирові все перевернули — не знайшли. Поїхав теперечки у Крим, бо гадав, що тебе і Златку туди завіз людолов–салтан…
— О Боже! Я тут… А Златка… Не знаю, де вона…
— Ну, ти не тужи — він знайде вас! Ось тобі хрест! — Іваник справді перехрестився, від щирого серця бажаючи втішити дівчину. — Хоч би довелося йому весь світ обнишпорити — знайде! Ось хай скаже Кузьма, він добре знає твого брата…
Рожков привітався, з жалем глянув на Арсенову сестру.
— Не журися, дівонько! Іваник правду каже: Арсен розшукає тебе — і визволить або викупить.
Навколо них стовпилися невільники. Чуже горе на якийсь час заслонило їхнє власне — і посипалися поради та втішання. Та скоро люди замовкли і, згадавши про своє рабське становище, обернулися до господині.
— Добрий день, люди добрі! Добрий день, земляки і землячки! — привіталася Варвара–ханум.
— Добрий день, ласкава пані, — буркнув хтось тихо з гурту.
Невільники похмуро розглядали красиву жінку в розкішному шовковому одязі і вишитих бісером чириках. Хто вона, що так гарно говорить по–їхньому?
А Варвара–ханум мовчки дивилася на бранців, і на її очах блищали сльози. Скільки разів зустрічала вона таких нещасних з того часу, як сама потрапила сюди! Скільки тисяч пройшло перед нею, а звикнути до такого жорстокого видовища не змогла!
— Боже мій, чи ще хоч трохи залишилося людей на Україні, чи там уже один голий дикий степ? — промовила ніби сама до себе. — Коли ж скінчиться це лихоліття? Коли наша дорога вітчизна перестане кров’ю стікати, болем кричати, у нестерпній неволі конати?
Всі мовчали, вражені словами цієї незнайомої жінки.
Наперед виступив Кузьма Рожков.
— Про це варто б вам, ханум, запитати не в нас, а в яли агаси20 та мурзи Кучука… Це вони найчастіше нападають зі своєю ордою на Правобережжя! Це вони разом з кримчаками та яничарами так плюндрують той край, що там справді скоро не лишиться жодної душі… Тож не в нас мали б питати, ханум, а в свого чоловіка, кривавого людолова!
— Рабе! — вигукнув вражений Чора і схопився за шаблю. — Як смієш так говорити?
Але мати притримала його руку.
— Облиш, Чоро! Цей сміливець правду каже, — і підвела очі на стрільця. — Як тебе звати, чоловіче?
— Кузьмою Рожковим, ханум.
— Кузьма Рожков… Спасибі тобі за відвертість… Ти смілива
людина.
— А ми всі тут сміливими стали, — буркнув Іваник, — бо втрачати нам, крім життя, нічого. А таке рабське життя нічого неварте, ханум, знаєш–маєш…
— Не звіть мене так, — тихо промовила жінка. — Яка я ханум? Я така ж полонянка, як і ви.
— Така, та не така! — знову буркнув Іваник.
— Доля і для невільників — а особливо для невільниць — складається по–різному…
— Звідки ж сама? Не землячка часом? — спитав Іваник.
— З Борзни, коли чували.
— З Борзни? Звичайно, чув… Навіть доброго знайомого мав звідти… Щирий друг ось її брата. — Іваник кивнув на Стеху.
Очі Варвари–ханум спалахнули.
— Знайомого? Якщо він мого віку або старший, то я його напевно знаю.. Хто ж це? Як його звати?
— Семен Палій…
— Не чула.
— Звичайно, не чула, знаєш–маєш… Бо він тільки недавно став прозиватися Палієм. А раніш, поки не пішов на Січ та не вступив до низового товариства, звався Семеном Гурком.
— Що?!. — Варвара–ханум враз сполотніла і схопилася за серце. — Як ти сказав, чоловіче? Семен Гурко?..
— Так, Семен Гурко.
— Боже!
У неї затремтіли ноги. Вона замалим не впала. Чора підтримав її.
— Нене, що з тобою?
— Семен… Братик мій дорогий! — прошепотіла жінка. — Отже, живий він, живий. А я гадала, що з мого роду вже нікого й на світі нема, так давно я з дому… Що ж він розповідав? Про кого з наших згадував? Розкажи мені, чоловіче!
Всі були вражені несподіваним відкриттям і ще тісніше обступили жінку–землячку, що відтепер ставала їхньою господинею, від якої залежала не в малій мірі їхня доля, Іваник і Стеха розповіли все, що знали про її брата, про його сім’ю, змалювали, який він зараз на вигляд. Все цікавило жінку. А коли Іваник захоплено розповів про те, як гарно Семен Гурко грає на кобзі і співає, жінка вкрай розчулилась і заплакала.
— Боже мій, це, безперечно, він! Красень на всю Борзну, музика і співак неперевершений… Чи то ж я побачу його коли–небудь? — лебеділа вона крізь сльози.
Врешті так розхвилювалася, що не могла говорити. Чора взяв її під руку і повів з двору.
2
Мурза Кучук прибув додому ввечері. Хоча він, згідно з мусульманськими законами і звичаями, мав чотирьох жінок, по суті, його єдиною коханою дружиною довгі роки була Варвара, русокоса, голубоока полонянка, що причарувала серце суворого мурзи. Вона одна жила як повноправна господиня в його просторому домі на березі дністровського лиману, поблизу аккерманської фортеці. Інших жінок він давно відіслав у далекі степові улуси доглядати за численними отарами овець і табунами коней.
Міцний, загорілий на степових вітрах, з круглою голеною головою, що міцно сиділа на жилавій короткій шиї, пропахлий після походу кінським потом і димом кочових вогнищ, він швидко ввійшов до жіночої половини будинку і, побачивши на отоманці дружину, що схилилася в задумі на подушки, радісно блиснув білими зубами і розкинув руки для обіймів.
— Салям, дорога Варвара–ханум!
Та Варвара не кинулась, як бувало раніше, йому на груди, не почала гаряче цілувати, ба навіть не підвелася з отоманки. Натомість холодно глянула на чоловіка і відвела очі вбік.
Кучук зупинився.
— Люба моя, що трапилося?
За майже два десятки років спільного життя він навчився безпомилково вгадувати значення кожного погляду, кожного жесту своєї красивої і дуже своєвільної дружини.