— На добраніч! — кинув з порога і зачинив за собою двері.
3
Газі–бей і Ванда–ханум не промовили жодного слова і не поворухнулися, аж поки не постукали у шибку. Тільки тоді бей зірвався з місця і метнувся до дверей, мов навіжений. Очі його палали люттю, з горла виривався нелюдський стогін.
— Я уб’ю його, гяура! Уб’ю, як скажену собаку!
В ту ж мить Ванда кинулась йому навперейми, розставила руки, мов крила, і затулила собою двері.
— Газі, чекай! Не нароби дурниць!
— Пусти мене!
— Зажди, любий, я хочу тобі розповісти…
— Геть з дороги! — заревів розлютований бей і так штурхонув дружину, що вона, охнувши, відлетіла вбік і важко впала на підлогу.
Заплакали перелякані діти. Але бей не почув їхнього крику: зірвавши зі стіни шаблю, як був у самій сорочці, без шапки, вискочив надвір і закричав щосили:
— Гей, люди, до мене!
Прибігло кілька заспаних сейменів.
— За мною!
Він мчав, мов розлютований бугай, проклинаючи все на світі: уруське посольство, яким у відсутність калги, котрого хан послав з важливим дорученням у Стамбул, він мав піклуватись, козака, що наважився на такий зухвалий вчинок, себе — за те, що не проявив твердості і не зумів витурити з дому того зухвальця чи схопити його.
Поки сеймени грюкали в ворота, поки вартові доскіпливо допитувалися, хто стукає і чого, легко вдягнутий бей замерз. Пронизливий осінній вітер обвівав його зі всіх боків, а холодна мжичка вистуджувала гарячу голену голову. Тому, коли він нарешті вбіг на подвір’я калги, а потім крутими сходами здерся на вежу і, сильно шарпнувши за ручку, відчинив двері, від його наміру на місці забити козака залишився тільки спомин. Ні, він так зразу не вкоротить йому віку. Та це було б і необачно: невідомо, що скаже хан. Він все зробить обдумано, хитро, по закону, але так, що той гяур сім разів пошкодує, що був дурний і завдав прикрощів можновладному беєві, хановому улюбленцеві!
Коли сеймени присвітили палаючим смолоскипом, Газі з радістю уздрів, що обидва козаки тут, у вежі. Вони ще не спали — лежали на кошмі, прикрившись рядюгами і кожушинами.
— Встати! — гарикнув він.
Козаки підвелися.
— Зв’яжіть їм руки! — повернувся до сейменів.
Ті кинулися до козаків.
— Бею! — гукнув Арсен, відбиваючись від нападників. — Ти забуваєш, що ми належимо до посольства. А послів усюди вважають недоторканними особами.
— Посли не вриваються в чужі оселі, як розбійники, — криво усміхнувся Газі і повторив свій наказ: — В’яжіть їх!
Козакам скрутили руки, підштовхнули до виходу. Арсен усе ще намагався звернутися до Газі–бея, переконати його, що він чинить не по закону, але той тільки криво шкірив зуби і, поблискуючи голеною мокрою головою, що у світлі смолоскипів здавалася круглою жовтогарячою динею, мовчки йшов попереду.
Їх завели на подвір’я салтана і кинули в льох.
— Ми вимагаємо повідомити про нас посла Тяпкіна! — крикнув Звенигора. — Ти відповідатимеш за цей злочин, бею!
— Помовч, гяуре! Тут я господар! Що захочу, те й зроблю з вами! — зловісно зареготав Газі–бей. — І почну з того, що почастую таким питвом, яке примусить вас швидко розв’язати ваші паскудні язики… Гей, слуги, принесіть сюди напою шайтана! Та залийте його по добрій кружці в козацькі горлянки!
Арсен здригнувся. Він не раз чув, що в Криму небезпечним злочинцям, щоб примусити їх розповісти правду, насильно заливають у рот густу смердючу ропу із Гнилого моря — Сиваша. Вона роз’їдає горло, пекельним вогнем пече нутрощі, викликає таку спрагу, що її годі згасити навіть бочкою води. Але поки нещасний не зізнається або не наговорить на себе і своїх спільників, доти йому води не дають.
Двоє сейменів метнулися по крутих сходах нагору і через якийсь час вернулися із дзбаном ропи і дерев’яною коновкою. Інші накинулися на козаків, збили з ніг, коліньми притиснули до землі.
— Заливайте! Та більше! Не шкодуйте шайтанової водички! — наказував Газі–бей, одягаючи на себе кожушок, принесений слугою.
Здоровенний голомозий татарин зачерпнув повну коновку ропи і наблизився до Арсена.
— Сам питимеш, гяуре, чи розціпити зуби ятаганом?
Арсен міцно стулив губи. Мовчав. Мов задерев’янів.
— Всуньте йому лійку в рота і залийте! — наказав салтан, здригаючись від холоду.
Та раптом нагорі скрипнули двері, і по кам’яних сходах задріботіли жіночі кроки.
— Газі! Газі! — почувся голос Ванди.
— Чого тобі? — суворо запитав бей і ступив крок назустріч жінці.
Ванда збігла вниз і враз зупинилася, побачивши долі розпластані тіла козаків.
— Ти вбив їх! — зойкнула, — О горе! Матка Боска!
— Не кричи! Вони живі, — вже м’якше промовив бей.
— Живі!.. Слава Йсу… Газі, не чіпай їх! Не чіпай отого козака! — Вона показала на Звенигору. — Я тобі все розповім!
— Що ти мені розповіси?
— Я знаю його…
— Ти знаєш його? Звідки? — вражено спитав Газі–бей. — Ну, розповідай!
Ванда провела тремтячою рукою по розмаяних білявих косах, що проти кривавого світла смолоскипів відливали щирим золотом.
— Спочатку дай слово гонору, любий. Поклянись Аллахом, що не заподієш цим людям нічого злого!
— З чого б то! Що за нерозумні жіночі примхи?.. То вже моя справа, що я з ними зроблю!
— Ні, ти не зачепиш їх і пальцем, коханий! Чуєш — і пальцем! — І звернулась до сейменів, що все ще тримали козаків: — Гей ви, відпустіть їх! Негайно!.. Газі, накажи їм відпустити їх!
Збентежений бей зробив короткий, ледь помітний жест пальцем, і сеймени відійшли вбік. Арсен і Роман поволі підвелися, стали під стіною. А Газі похмуро втупився в жінку.
— Не говори загадками! Звідки знаєш цього козака? Ну!
Ванда кинула бистрий погляд на Арсена і наблизилася до чоловіка.
— Ти пам’ятаєш, любий, я розповідала тобі, як мій колишній малжонок хотів забити мене?
— Пам’ятаю.
— Так от: цей козак — мій рятівник. Коли б він не зустрівся тоді на моєму шляху, коли б не його добре, шляхетне серце, ти не мав би своєї коханої Ванди–ханум, а наші синочки — матері… Тепер ти розумієш, чому я заклинаю тебе, прошу, благаю залишити цього козака і його друга в спокої! А те, що він шукає свою наречену, — адже це так мені зрозуміло… Бо я ж сама летіла до тебе і до наших діток як на крилах. Через степи, ліси і ріки линула… До тебе, коханий!