— Радий бачити тебе, синку… Маю звістку з Батурина: поїдеш товмачем з московським посольством стольника Тяпкіна в Бахчисарай. Тож зможеш там дізнатися щось певне про наречену і сестру…
— Спасибі, батьку.
— Ну, йди… Сідайте до столу. Пригощайтеся, друзі. А потім поговоримо.
Підійшло ще кілька козаків, старшин. Сіли, випили по чарці слив’янки, побажавши Сіркові доброго здоров’я, і взялися до їжі. Кошовий не їв і не пив — тільки припрошував інших. Джура налив у чарки знову. Та всі, мов змовившись, тільки пригубили і поставили назад. Чекали розмови з кошовим, відчуваючи, що вона буде і важливою, і останньою в його житті.
Відкинувши голову на подушку. Сірко мовчки дивився на своїх побратимів, і ніхто не здогадувався, які думи борознять його чоло. Він переводив погляд з одного на другого, ніби прицінювався, хто чого вартий. Тут і Іван Стягайло, і Іван Ріг, і Андрій Могила, і Самусь, і Абазин, і Палій… І ще добрих три десятки значних козаків, відомих не тільки на Січі, а й по всій Україні.
Врешті обід скінчився. Старшини поклали ложки, подякували господареві за хліб–сіль.
— На здоров’я, друзі, — тихо проказав Сірко і глянув на джуру. Той підвів кошового, намостив йому під спину кілька подушок. Сірко перевів дух і промовив — знову тихо, але якось урочисто:
— Запросив я вас до себе, братчики, для того, щоб попрощатися… Назавжди… Навіки…
Козаки загули.
— Що ти, батьку! Бог з тобою! — замахав руками Іван Стягайло. — Ми сподіваємося, що ти видужаєш і ще не раз поведеш нас на супостатів!
Сірко кволо усміхнувся.
— Ні, браття, я не тішу себе такою надією. Дні мої полічені, і щербата з косою вже стоїть на моєму порозі… Та я не боюся її. Звик… Бо не раз і не два замахувалася вона на мене, щоб зняти голову, а я все жив і жив! І рясту потоптав доволі, і крові пролив чимало, і горілочки попив досхочу… Тож пора і честь знати. Пора вже, мабуть, братчики, з козацького сідла пересідати в човен Харона…
Козаки загули знову, але на цей раз значно тихше. Кожен бачив, що й справді старому кошовому три чисниці до смерті.
— Та й гріхи свої пора спокутувати…
— Опам’ятайся, Іване! Які гріхи у праведника! — вигукнув Метелиця.
— Який же я праведник? Скільки душ погубив. Хоч і вороги, а все ж люди… Та не про це зараз мова, товариство. Я не сповідатися прийшов перед вами, а прощатися… А коли прощаєшся з найближчими людьми, з якими довгі роки ходив крутими шляхами–дорогами, то хочеться сказати їм щось найважливіше, найзаповітніше, чого не маєш права не сказати, забрати з собою в могилу…
— Ми слухаємо тебе, батьку, — промовили козаки.
Сірко передихнув, змахнув з лоба рушником краплини поту.
— Я знаю, звичайно, що мої слова — не закон для вас, що ви будете діяти і чинити по–своєму… Так велося споконвіку, так вестиметься і далі, скільки буде світа–сонця на землі…Та є деякі речі, яких не вичитаєш ні в якій книжці, є деякі знання, які здобуваються не в школі, а в житті, і про це якраз я й хотів би з вами поговорити перед смертю…
— Ми слухаємо, батьку.
— Живемо ми, друзі мої, в дуже тяжкий час. Вітчизна наша лежить у руїнах, дощенту сплюндрована ворогами. Народ винищений або розбігся у пошуках затишку й хліба. Десятки тисяч людей з правого берега за ці роки переселилися на Лівобережжя, на Донець і Оскіл — аж до Воронежа. Дике поле, що відокремлювало нас від ворогів, поширшало, родючі поля заросли тирсою і буркуном. Дійшло до того, що калмицький хан посилає послів до султана, щоб той віддав йому землі між Дніпром і Дністром для випасання табунів. Кримська та Буджацька орди почувають себе на Правобережжі господарями… І ми стоїмо перед загрозою навіки втратити ці землі… Тому заповідаю вам — і далі, як споконвіку, мужньо стояти супроти ясирників, звідки б вони не приходили! Не випускайте, браття, шабель із рук, поки криваві чамбули розгулюють по наших степах…
Всі мовчали, суворі й пригнічені. Ні для кого сказане Сірком не було таємницею, але слова старого кошового, мовлені на смертному одрі, кожному здавалися і вагомими, і болючими і навіки закарбовувалися в серцях.
На пасіці стояла тепла літня тиша. Тільки чулося безперервне трудівниче гудіння бджіл та шемрання вітерцю у верховіттях дерев.
Трохи спочивши, кошовий знову промовив:
— Я вже казав — Правобережжя знелюдніло… Самойлович, дбаючи передусім про свою владу й прибутки, не відпускає колишніх втікачів з Правобережжя, які в час воєнного лихоліття знайшли притулок на лівому березі, назад, на їхні дідизни. Виникає загроза, що ці землі будуть заселені кимось іншим. Тож, відбиваючи ясирників, думайте і над тим, щоб знову заселити той край і зберегти його для нащадків наших… А це можна зробити тільки тоді, коли там буде військова сила, яка захищатиме народ. Із шістнадцяти козацьких полків, що були на Правобережжі при Богданові, тепер не лишилося жодного… Я вже послав туди Палія, Самуся, Іскру і Абазина з невеликими загонами запорожців… Тож хай кіш допомагає їм і зброєю, і порохом, і оловом, і людьми та продовольством, бо вони там робитимуть велике діло. Покляніться, що Січ завжди буде для них опорою і притулком в тяжкий час! Що Січ завжди допомагатиме — явно чи таємно — цим наставленим мною полковникам у їхніх многотрудних діяннях по відродженню правого берега!
— Клянемося! — хором відповіли старшини і значні козаки.
— Чув я, що турки ставлять мідні слупи на Поділлі і в Карпатах, роблять новий кордон, відтинаючи добрячий шмат землі нашої, щоб навіки приєднати її до султанських володінь… І для мене, і для вас усіх не таємниця, що шляхта ще міцно тримає в своїх руках Волинь та Галичину і не губить надії коли–небудь заволодіти знову Правобережжям і всією Україною… І досі, як і за Богдана, зі всіх боків нам тісно… Тож, браття, єдиний наш порятунок — шабля! Тільки вона врятувала нещодавно Лівобережжя і Київ від винищення і повної загибелі. Досвід підказує, що в тих тяжких обставинах, що склалися для нашого народу, єдиним нашим захисником є збройна сила, а найперше — Січ Запорозька! Бережіть її як зіницю ока! Не допускайте розбрату! Тільки йдучи цим шляхом, ми можемо врятувати народ український від поголовного винищення, від остаточної загибелі, яку приготували для нього найлютіші вороги його! На цьому повинна і далі стояти Січ! Якщо вона схибить, то завдасть непоправної шкоди і собі, і всьому народові…