— Спасибі, батьку, — тихо промовив Арсен. — Робіть як краще… Бо, справді, у мене зараз одна думка. Вона, мов їжак, товчеться в моєму черепі і ні вдень ні вночі не дає мені спочинку… Я не заспокоюся доти, доки не знайду своїх, доки не визволю їх і не відомщу винуватцям їхніх нещасть і поневірянь… Об однім прошу — не гаймо часу! Вирушаймо якнайшвидше!
Палій обняв свого молодого друга і міцно притис до грудей.
А ранком наступного дня, коли сонце тільки–тільки показалося з–за зеленого бору, з села виїхав загін запорожців і риссю помчав Білогородським шляхом на схід.
4
Київський воєвода князь Петро Шереметьєв хворів, і сотник Туптало направив запорожців до Патріка Гордона, який на цей час одержав звання генерала і прибув до Києва для проведення фортифікаційних робіт. Крутим узвозом вони з Подолу вибралися на гору, у Верхнє місто, і в одному із затишних провулків, поблизу золотоглавого Софійського собору, зупинилися перед чималим дерев’яним будинком з фарбованими дощаними наличниками і двома задерикуватими — теж дощаними — півнями на дахові.
Гордон стояв у жарко натопленій світлиці перед широченним столом, на якому лежали карти Києва і його околиць, виконані ним самим, але дивився не на них, а на щойно закінчений план великого двоповерхового будинку і думав, що цей його майбутній власний будинок має бути красою і пишністю не гірший за будинок самого воєводи. Слава Богу, цар не поскупився на подарунки після переможного закінчення тяжкої чигиринської кампанії, і він тепер може вважати себе багатою людиною. Він ніколи не був пустопорожнім мрійником. Він був людиною дії, рішучою і наполегливою. Але зараз, коли доля після багатьох ударів стала милостивою до нього, чому б йому і не помріяти у свої сорок чотири роки про власний затишний куток? Звичайно, тут він не досягне того, чого міг би досягти у себе на батьківщині, де батько здобув титул герцога, а королем Англії став двоюрідний брат Карл. Однак і на свою долю не міг ремствувати… До нього прийшли влада і багатство.
На його витонченому, виразному обличчі блукала ледь помітна загадкова усмішка, що так подобалася жіноцтву, а голубі очі, затінені густими рудуватими віями, затуманилися від раптово набіглих спогадів і думок. Він не зразу зрозумів, чого до покою зайшов стрілець і двічі погукав: "Пане генерал! Пане генерал!" Тільки перегодя запитав:
— Чого тобі?
— До вас запорожці… Кажуть, — важлива звістка.
— Хай заходять! — Генерал підняв брови і, впізнавши Звенигору і Воїнова, радісно вигукнув: — Ба, ба, ба! Старі знайомі!
Козаки вклонилися.
— Так, це ми, ваша вельможність, — сказав Арсен.
— Ну, якщо це ти, козаче, із своїми друзями, то я вже здогадуюся, що трапилося щось надзвичайне.
— Так, пане генерале, ми щойно прибули з Немирова, від гетьмана Юрія Хмельницького.
— Ого!
— Турки готують наступного літа похід на Київ та Лівобережжя. Кара–Мустафа вважає, що Київ — ключ до всієї України.
— Ось як!.. Спасибі, друзі, за вісті. Я негайно доповім воєводі і гетьману Самойловичу. Гадаю, вони подбають про те, щоб належно приготуватися до зустрічі непроханих гостей… А вас буде нагороджено.
— Ми особисто не потребуємо ніякої нагороди, пане генерале, — сказав Арсен. — Але в селі Новосілках, на Ірпені, за Білогородкою, залишилися наші родини без ніяких засобів… Якщо ваша ласка, розпорядіться допомогти їм харчами і зерном для посіву.
— Гаразд, я подбаю про це… А ви ж куди?
— А ми на Запорожжя… Наші друзі теж повинні негайно знати про наміри турків.
— Далека дорога… Я зараз віддам розпорядження, щоб вас із військових складів забезпечили сухарями, пшоном і солониною.
— Велике спасибі… Тоді вже, якщо така ваша ласка, пане генерал, — вставив Палій, — дайте розпорядження забезпечити нас також порохом та оливом, бо в степу можна зустріти зараз не тільки чотириногу дичину…
Гордон усміхнувся і міцно потис руки козакам.
— І таке розпорядження дам!
5
До самого Чигирина лежали глибокі сніги, і козаки по бездоріжжю, навпростець, з великими труднощами верстали шлях. А в останній день раптом з півдня дихнув теплий вітер, і чигиринська Кам’яна гора, куди з’їхали опівдні подорожні, щоб подивитися на руїни міста, загомоніла веселими весняними струмками.
Постоявши півгодини на крутому шпилі і з сумом надивившись на мертві руїни колись могутнього замку, на розкопані турками запустілі вали і приметені снігом згарища будинків, вершники рушили знову в дорогу.
За Суботовим Роман, який їхав попереду, раптом крикнув:
— Татари!
Всі зупинилися. Справді, в долині, якраз на їхньому шляху, стояло кілька вершників у кудлатих овечих шапках і таких же кудлатих кожухах. За спинами у них стриміли луки і круглі шкіряні щити. Видно, вони були вражені несподіваною зустріччю не менше, ніж козаки, бо теж зупинилися і не знали, що робити — тікати чи оборонятися.
— Нас більше, браття, — сказав Палій, витягаючи з піхов шаблю. — Здається, підмоги їм ждати нізвідки — всюди голий степ.
Козаки стояли на горбі, і їм було видно на кілька верст навкруг. Ніде нікого!
Арсен і Роман скинули рушниці.
— Не будемо ризикувати, — пояснив Арсен. — Двох–трьох покладемо, а решту візьмемо в полон, привеземо на Запорожжя!
Раптом один із супротивників підвівся на стременах і замахав над головою шапкою.
— Гей, урус, не стріляй! — долинув його крик. — Моя не татарин! Моя калмик єсть!.. Не стріляй!.. Моя — друг єсть!
Звенигора опустив рушницю. Запитально глянув на Палія.
— Що будемо робити, батьку Семене? Може, й справді це калмики? Торік їхній князь з чотирма тисячами вершників допомагав нам під Чигирином бити татар. Вони люто ненавидять кримчаків… До того ж це піддані московського царя!
— Чим доведеш, що ви калмики, а не татари? — гукнув Палій.
Вершники щось швидко залопотіли по–своєму. Потім несподівано для козаків зняли з–за пліч луки і кинули на сніг.
— Моя вас не чіпай!.. Твоя нас не чіпай! — долинув крик.
Козаки заховали шаблі в піхви, наблизились.
Молоді смагляві чорноокі батири сторожко дивилися з–під волохатих шапок, однак страху не виявляли.
— Хто ви і як тут опинилися? — спитав Арсен.
— Наша повертай додому… В Чорний степ повертай, — відповів кремезний вилицюватий калмик. Видно, він один трохи розумів по–російському, бо його товариші байдуже розглядали козаків. — Один батир заслаб… Добре заслаб… Дуже добре заслаб… Мало–мало не вмирай… Не простий батир… Княжич калмицький…