Семашко запручався, але даремно, бо ще не відійшов від тих київ, якими два дні тому почастував Многогрішний. Пахолки звалили його в сніг і почали періщити по підошвах, по гомілках, по спині, їм допомагав Многогрішний. Схопивши замашного кия, він намагався влучити по найболючіших місцях — по кісточках, кистях рук, по голові. Запорожець звивався, рятуючись від ударів, що сипалися з усіх боків. Але це мало допомагало йому.
— Що ти мав передати Астаматію від Сірка? — спитав Юрась, давши знак пахолкам, щоб припинили катування. — Про віщо ви говорили?..
— Бог свідок — я нічого не знаю, — прохрипів Семашко, хапаючи розбитими губами сніг.
У нього було виникла думка, щоб урятуватися, наговорити на Астаматія, а там хай Юрась розбирається. Але зразу ж відігнав її, як мерзенну, не гідну запорожця. Звичайно, Астаматій заслуговує найважчої кари, бо разом з Юрасем сіє навколо себе зло. І, безперечно, вона його колись знайде. Та не таким чином треба з ним розправитись… До того ж Юрась вимагатиме все нових і нових зізнань і вириватиме їх найлютішими тортурами.
— Я нічого не знаю, — ще раз тихо повторив він і безсило заплющив очі.
— Ти розумієш, що на тебе жде, коли не признаєшся? — копнув його ногою під бік Многогрішний.
Семашко мовчав.
Юрась повів бровою — пахолки жбурнули козака в яму.
— На сьогодні досить, — глухо промовив гетьман, мерзлякувато потираючи руки і втягуючи голову в плечі. — Гайда обідати! А після обіду візьмемося за інших!
7
Похмуро і холодно під цегляним склепінням немирівської в’язниці, розташованої на Викітці у великому льосі. По вогких стінах стікають брудні, іржаві патьоки. Під стелею потріскує лойова свічка, але не може своїм слабеньким світлом розсіяти важкий морок підземелля, і від того по кутках стає ще зловісніше і похмуріше.
Під протилежною від дверей стіною, за невеликим столом, сидить, кутаючись у кожух, Юрась Хмельницький. Перед ним — тапчан, покритий кривавими плямами, а поряд з тапчаном — широкий ослін, на якому лежить причандалля для допиту — кийки, нагайки, вірьовки, дерев’яне цеберко з водою. У цеберку плаває берестовий ковшик.
Біля дверей стоїть гетьманський почет — Азем–ага, Многогрішний, пахолки. Серед них — Младен, Ненко і Якуб, яких Азем–ага ось уже який день не відпускає від себе, привчаючи до гетьманської служби.
Насупроти стола, під стіною, дрижачи від холоду, тупцяють наказний гетьман Астаматій, полковник Варениця і сотник Берендей. Усі босі, роздягнуті до сорочок, простоволосі. Руки зв’язані сирицею. В очах — смертельна туга і жах.
Гетьман дивиться на них пронизливим поглядом чорних, мов достиглий терен, очей, потім б’є кулаком по столу, кричить:
— Ну, паршиві свині!.. Гадюки!.. Перекинчики!.. Розповідайте!.. Все розповідайте!
Астаматій, огрядний, важкий, широколиций волох, підняв чорночубу голову, подивився прямо в очі Юрасеві.
— Що розповідати, гетьмане?
— Сам знаєш, зраднику!..
— Не знаю.
— Ти хотів мене видати запорожцям? За скільки? Коли? Як?
Астаматій здригнувся, почувши таке обвинувачення.
— Це наклеп, гетьмане!
— Ні, не наклеп!.. Про що трактував віч–на–віч з запорожцем Семашком під час моєї відсутності?
— З запорожцем Семашком?.. Як звичайно. Познайомився, розпитав, що на Січі… Чого і чи надовго прибув… Він відповів, що прибув до сім’ї на зимівлю… Інших розмов у нас не було. Клянусь, як перед Богом!
— Брешеш, собако! Ти замишляв убити мене!.. Чому ж не доповів одразу про того січовика?
— Не встиг, ваша ясновельможність.
— Не встиг, не встиг… Підступні наміри виношував супроти мене — ось що!.. Хотів за мою голову купити собі прихильність запорожців та мерзенного поповича!.. Зраднику, чи ти відаєш, що чекає на тебе?
Астаматій посірів. Він знав, що Юрась — людина хворобливо підозрілива, несамовита в гніві і не зупиниться ні перед чим, аби вирвати у нього потрібне йому зізнання. Він раптом зі стогоном уклякнув на коліна, витягнув уперед голову, бо зв’язаних за спиною рук не міг простерти, і гаряче заблагав:
— Ясновельможний пане гетьмане! Ясновельможний пане гетьман!.. Не катуйте! Я сказав щиру правду! Хай буду проклятий, коли брешу! Хай западеться земля піді мною! Хай небо упаде на мою голову!..
— І небо упаде, і земля западеться! Можеш не сумніватися! — безжально промовив Юрась і гукнув на пахолків: — Гей, узуйте наказного в червоні сап’янці!
Астаматій розпластався на брудній підлозі, але два дужі пахолки схопили його, швиргонули на тапчан і заходилися гамселити кийками по підошвах, по п’ятах, по литках…
Варениця і Берендей стояли ні живі ні мертві.
Азем–ага незворушно стежив за катуванням. Для нього це було звичне діло.
Ненко похмуро дивився спідлоба, а Младен і Якуб поопускали голови і міцно зціпили зуби, терзаючись, що мимо своєї волі стали співучасниками гидкої справи.
Навіть Многогрішний знітився і завмер, бо йому раптом спало на думку, що може настати час, коли і його отак швиргонуть на цей страшний тапчан і "взуватимуть у червоні сап’янці".
Астаматій спочатку пручався, кричав, благав, а потім замовк і тільки беззвучно здригався, коли палиця особливо дошкульно вдаряла по найболючіших місцях.
Нарешті гетьман підняв руку. Пахолки миттю опустили закривавлені кийки.
— Ти щось маєш сказати, Астаматію? — Юрасеві очі горіли, ніби він насолоджувався муками своєї жертви.
— Я ні в чому не винен, — простогнав той кволо.
— А скільки ти привласнив коштовностей і золота, поки був наказним?.. Де те багатство?..
— У мене нічого немає. Ви ж це добре знаєте, гетьмане…
Юрась хижо усміхнувся.
— Брешеш!.. — І до пахолків: — Всипте йому ще — може, кийки розв’яжуть язика!
І знову посипалися удари. Коли Астаматій знепритомнів, Многогрішний зачерпнув у ківшик крижаної води і хлюпнув йому в обличчя. Астаматій застогнав, розплющив затуманені очі. Юрась вийшов з–за столу, нахилився над ним.
— Ну, тепер признаєшся?
Астаматій з натугою підняв велику чорну голову, плюнув прямо в тьмяні гетьманові очі.
— Убивця! Тварюка! Тьху!..
Юрась відсахнувся. Бридка гримаса спотворила його лице. Він витерся долонею, випростався і копнув ногою розпростерте тіло.
— Повісити! Негайно повісити!.. І хай теліпається на перекладині цілий тиждень, щоб усі бачили, як я розправляюся зі зрадниками і перекинчиками… І цього теж! — показав пальцем на полковника Вареницю.