— Твій лікар — ідіот! Пусти ціпок, сатано! Пусти, кажу тобі, тварюко!
Маленька, опасиста пані Кнопф і справді випускає з рук ціпок. Кнопф сичить, як качур, і знов замахується на дружину, проте влучає в дочку. Жінки могли б легко роззброїти немічного фельдфебеля, але він тримає їх у покорі, як колись своїх рекрутів. Тепер за ціпок схопилися дочки і з сльозами на очах намагаються щось пояснити батькові. Та Кнопф не хоче й слухати.
— Пустіть ціпок, диявольське кодло! Я вам покажу, як розтринькувати гроші, викидати їх на вітер!
Ціпок знову вільний. Кнопф замахується, проте ні в кого не влучає і, втративши рівновагу, падає на коліна. Під ніц-шевськими вусами в нього виступає піна, він підводиться, щоб, згідно з заповіддю Заратустри, лупцювати й далі свій гарем.
— Тату, ви помрете, як будете так хвилюватися! — кричать крізь сльози дочки. — Заспокойтеся! Ми раді, що ви живі! Приготувати вам кави?
— Кави? Я вам покажу каву! Я вас повбиваю, диявольське насіння! Розтринькати стільки грошей…
— Але ж, тату, все це можна знову продати!
— Продати? Я тебе напродаю, стерво!
— Але ж, старий, за них іще не заплачено! — кричить У розпачі пані Кнопф.
Це діє. Кнопф опускає ціпок.
— Що?
Ми підходимо ближче.
— Пане Кнопфе, — каже Георг, — моє шанування!
— Поцілуйте мене знаєте куди? — відповідає фельдфебель. — Не бачите, що мені не до вас?
— Ви перевтомлюєтесь.
— А вам яке діло? Тут моя родина хоче пустити мене з торбами…
— Ваша дружина залагодила вигідну справу! Коли вона завтра продасть жалобне вбрання, то, завдяки інфляції, заробить на ньому кілька мільярдів — особливо, якщо за матерію ще не заплачено.
— Ні, ми ще нічого не платили! — вигукує в один голос квартет.
— Ну, то радійте, пане Кнопфе! За час вашої хвороби курс долара піднявся. І ви, самі про те не здогадуючись, уві сні заробили на цьому вбранні.
Кнопф насторожується. Про інфляцію він знає, бо горілка дедалі дорожчає.
— Отже, заробив… — мурмоче він. Потім обертається до своїх чотирьох розпатланих жертв. — А надгробок ви теж купили для мене?
— Ні, не купили! — полегшено вигукує квартет, благально дивлячись на нас.
— Чому не купили? — люто кричить Кнопф.
Жінки витріщають на нього очі.
— Дурепи! — горлає він. — Ми ж могли б тепер його продати! І заробили б, правда? — питає він Георга.
— Тільки тоді, коли б за нього було заплачено. Інакше ми, на жаль, просто забрали б його назад.
— Дулю б ви забрали! Ми продали б його Гольманові й Клоцу і вже потім розрахувалися б із вами. — Фельдфебель знов обертається до свого приплоду. — Дурепи! Де гроші? Якщо ви не платили за матерію, то вони у вас ще є! Давайте їх сюди!
— Ходімо, — каже Георг. — Емоційна частина скінчилася. А ділова нас не стосується.
Він помиляється. За чверть години Кнопф з'являється в конторі. Його хмарою оточує міцний дух горілки.
— Я дізнався про все, — каже він. — Брехня вам не допоможе. Моя жінка призналася. Вона купила у вас надгробок.
— Вона не заплатила за нього. Тому забудьте про це. Він вам тепер однаково вже не потрібний.
— Вона купила його, — загрозливо наполягає фельдфебель. — При свідках. Не пробуйте викручуватись! Купила чи ні?
Георг поглядає на мене.
— Ну, добре. Ваша дружина не купила надгробка, але приходила домовлятися.
— Купила чи ні? — горлає Кнопф.
— Ми давні знайомі, пане Кнопфе, тому, якщо хочете, можете взяти надгробок, — каже Георг, аби заспокоїти старого.
— Отже, купила. Давайте мені квитанцію.
Ми з Георгом перезираємося. Старе трухляччя швидко зметикувало все й хоче нас ошукати.
— Навіщо вам квитанція? — кажу я. — Заплатіть гроші й беріть надгробок.
— А ви мовчіть, дурисвіте! — накидається на мене Кнопф. — Квитанцію! — хрипить він. — На вісім мільярдів. Такі гроші за уламок каменя!
— Коли ви хочете мати надгробок, то повинні зараз же заплатити за нього, — кажу я.
Кнопф бореться героїчно і здається аж через десять хвилин: витягає з кишені вісім мільярдів, які відібрав у своїх жінок, і віддає нам.
— Ну, а тепер давайте квитанцію, — бурчить він.
Ми виписуємо йому квитанцію. Крізь вікно я бачу його жінок, що стовпилися на порозі. Вони злякано дивляться на нас і показують щось на мигах. Кнопф відняв у них геть усі гроші до останнього мізерного мільйона.
Тим часом фельдфебель отримує квитанцію.
— Так, — каже він Георгові.— А скільки ви тепер заплатите мені за камінь? Я продаю його.
— Вісім мільярдів.
— Що? Шахраї! Вісім мільярдів я сам заплатив вамі А де ж інфляція?
— Інфляція ніде не ділася. Сьогодні надгробок коштує вісім з половиною мільярдів. Я порахував вам вісім як купівельну ціну, хоч півмільярда нам треба було б заробити на продажу.
— Що? Лихварі! А я? Де ж мій заробіток, га? Ви привласнили його?
— Пане Кнопфе, — кажу я. — Коли ви купляєте велосипед, а через годину перепродуєте його, то не одержуєте навіть тих грошей, які самі заплатили. Так ведеться і в роздрібній торгівлі, і в оптовій, і серед покупців, на цьому тримається наша економіка.
— Чхати мені на економіку! — каже відважний фельдфебель. — Куплений велосипед — то вже вживана річ, навіть коли на ньому ніхто не їздив. А мій надгробок цілком новий.
— Теоретично він теж уживаний, — кажу я. — 3 погляду економіки. Крім того, не можете ж ви вимагати, щоб ми втрачали тільки тому, що ви залишилися живі.
— Шахрайство! Справжнісіньке шахрайство!
— А ви не продавайте надгробок, — радить Георг. — Це чудова реальна цінність. Колись він вам ще знадобиться. Немає безсмертних людей.
— Я продам надгробок вашим конкурентам Гольмановій Клоцу, коли ви зараз же не дасте мені за нього десять мільярдів!
Я знімаю телефонну трубку.
— Ходіть сюди, ми полегшимо вам роботу. Ось телефон, дзвоніть. Номер шістсот двадцять чотири.
Кнопф нерішуче дивиться на мене й відмахується.
— То такі самі шахраї, як і ви. А скільки надгробок коштуватиме завтра?
— Можливо, на мільярд дорожче. Або й на два чи на три мільярди.
— А через тиждень?
— Пане Кнопфе, — каже Георг, — коли б ми знали курс долара наперед, то не сиділи б отут і не торгувалися б із вами за надгробок.
— Цілком можливо, що через місяць ви станете більйонером, — додаю я.
Кнопф зважує мої слова.