— Випити чогось холодненького, — відповідає Курт Бах, — і спати далі.
Вільке хитає головою. Опівночі він не тільки боїться духів, а й стає дуже побожний.
— Я знав чоловіка, що, коли починалась гроза, вирушав до борделю, — кажу я. — Його саме в такі хвилини й тягло туди. Взагалі він був імпотент — тільки під час грози все мінялося. Коли він помічав грозову хмару, то миттю хапав телефонну трубку, щоб попередити Фріці. Літо двадцятого року було найкращою порою в його житті, тоді грози набігали майже щодня. А часом і по чотири-п'ять разів на день.
— А що він тепер робить? — питає Вільке, в якого відразу прокидається наукова цікавість.
— Його вже немає,— кажу я. — Помер під час останньої великої грози в жовтні двадцятого року.
Вітер стукає дверима в будинку навпроти. Дзигарі на вежах б'ють дванадцяту. Вільке прикладається до пляшки.
— А чи не піти нам погуляти на цвинтар? — каже безбожник Бах. Іноді він буває досить-таки безжальний.
Від страху вуса у Вільке наїжачуються. У вікно завіває вітер.
— І це називаються друзі! — докірливо каже він. І раптом знову злякано питає: — Що то було?
— То надворі пробігла пара закоханих. Відпочинь трохи, Альфреде. Попоїж. Духи не люблять, коли люди їдять. У тебе немає шпротів?
Вільке поглядає на мене, мов собака, якого вдарили, коли він скорявся покликові природи.
— Знайшов час нагадувати мені про це! Про мої невдачі в коханні, про самотність у розквіті сил!
— Ти жертва свого фаху, — кажу я. — Не кожен може це сказати про себе. Починаймо супе! Так у вищому світі називають вечерю.
Ми беремося до ковбаси та сиру й відкорковуєм пляшки з пивом. Канарка отримує листок салату й заливається радісним щебетом, не думаючи про те, чи вона в щось вірить, чи ні. Курт Бах задирає вгору своє землистого кольору обличчя і принюхується.
— Пахне зірками, — каже він.
— Що? — Вільке ставить пляшку в стружки. — Що ти знов вигадав?
— Опівночі світ пахне зірками.
— Облиш свої жарти! І як тільки людина може жити, коли вона ні в що не вірить та ще й базікає таке?
— Хочеш навернути мене в свою віру? — питає Курт. — Ти, мисливцю за царством небесним?
— Ні, ні! Або, про мене, таки хочу. Там, здається, щось зашаруділо?
— Так, — каже Курт. — Кохання.
Знадвору знов чути обережні кроки. Ще одна пара закоханих зникає серед лісу надгробків. Видно тільки, як біліє в темряві сукня дівчини.
— Чому люди так міняються, коли помирають? — питає Вільке. — Навіть близнята.
— Тому, що вони тоді вже не спотворені,— відповідає Курт.
Вільке перестає жувати.
— Чим?
— Життям, — каже моніст.
Вільне опускає вуса і жує далі.
— І нащо б я ото базікав у такий час! Невже для вас немає нічого святого?
Курт Бах тихо сміється.
— Бідолахо! Завжди тобі треба за щось триматися.
— А тобі?
— Мені також.
Його очі на сірому, наче виліпленому з глини обличчі блищать, мов скляні. Курт Бах завжди замкнутий, скромний скульптор зі скромними мріями, але часом із нього прориваються прообрази тих мрій, якими вони були двадцять років тому, і тоді він раптом стає фавном із багатою уявою, що спізнився народитись.
На подвір'ї знов чути шурхіт, шепіт і легку ходу.
— Два тижні тому в саду відбулася справжня баталія, — каже Вільке. — Якийсь слюсар забув вийняти з кишені інструмент, і вони так невдало розташувалися, що в найбурхли-вішу мить дама вкололася шилом. Вона зірвалася на ноги, схопила з хреста бронзовий вінок і торохнула ним свого механіка по голові. Хіба ви не чули? — питає він мене.
— Ні.
— Вінок насунувся йому аж на вуха, він ніяк не міг його скинути. Я ввімкнув світло і спитав, що сталося. Переляканий хлопець чкурнув навтіки з бронзовим вінком на голові, ніби римський сановник. Ви не помітили, що одного вінка бракує?
— Ні.
— Ну от. Він помчав, ніби за ним гнався осиний рій. Я вийшов у сад. Дівчина ще стояла й дивилася на свою руку. "Кров! — вигукнула вона. — Він уколов мене! У таку хвилину!" Я побачив на землі шило і зметикував, що сталося. "Так недовго дістати й зараження крові,— сказав я і підняв шило. — А це вже бідаї Палець можна перев'язати, а от зад не перев'яжеш. Навіть якщо він такий гарний". Дівчина почервоніла…
— Як ти міг побачити в темряві, що вона почервоніла? — питає Курт Бах.
— Було місячно.
— При місяці теж не можна побачити, як хтось червоніє.
— Зате можна відчути, — каже Вільке. — Отже, дівчина почервоніла. Вона стояла і тримала сукню так, щоб не торкатися до неї тілом. Сукня була ясного кольору, а криваві плями важко вибавляти, "В мене є йод і пластир, і я вмію мовчати, — мовив я. — Ходімо!" Вона пішла зі мною до майстерні й зовсім не злякалася. — Вільке обертається до мене. — Цим ваш сад і гарний, — захоплено каже він. — Хто здатний любитися серед надгробків, той не боїться й домовини. Отак і вийшло, що після йоду, пластиря і чарки портвейну домовина велетня знадобилася ще для чогось.
— Стала альтанкою кохання? — питаю я, щоб з'ясувати все до кінця.
— Кавалер утішається й мовчить, — відповідає Вільке.
З-за хмари визирає місяць. Білі мармурові пам'ятники на подвір'ї сяють у його світлі, полискують чорні гранітні хрести, а поміж них ми бачимо чотири пари закоханих — дві на мармуровому ложі, а дві на гранітному. Несподівано освітлені, вони на мить завмирають на місці — їм залишається тільки або втекти, або цілком ігнорувати зміну обставин. Утеча не зовсім безпечна: хоч можна миттю опинитися на вулиці, зате є загроза отримати такий нервовий шок, що станеш імпотентом. Я знаю це від одного єфрейтора, якого молодший фельдфебель саперних військ застукав у лісі з куховаркою — той єфрейтор навіки втратив чоловічу снагу, і дружина через два роки розлучилася з ним.
Закохані роблять найрозумніше. Вони озираються, задерши голови, як олені, потім спиняють погляд на єдиному освітленому вікні — нашому, хоч воно вже й до цього було освітлене, і завмирають, наче їх там витесав Курт Бах. Тепер вони — втілення невинності, щонайбільше смішне, як і Бахові скульптури. Зненацька хмара заступає місяць так, що та частина саду поринає в темряву, тільки обеліск іще освітлений. Але хто це там стоїть, що то за блискучий фонтан? То негідник Кнопф знов мочиться, ніби брюссельська статуя, яку знає кожний солдат, що отримував у Бельгії відпустку.