Я спускаюся сходами вниз повз темну контору й виходжу в сад. Двері у Кнопфів відчинені. В освітленій кімнаті, ніби у вогненній печері, сидять три Кнопфові дочки й шиють. Дзижчать машинки. Я поглядаю на вікно поряд із конторою. Там не світиться. Георг уже кудись зник. Генріх також, мабуть, шукає розради у своїй пивниці.
Я обходжу сад. Його хтось поливав: земля вогка й дуже пахне. Майстерня Вільке порожня, в Курта Баха теж тихо. Вікна відчинені, недороблений скорботний лев скоцюрбився на підлозі, ніби в нього болять зуби, а поруч мирно стоять дві порожні пляшки з-під пива.
Раптом починає щебетати пташка. Це дрізд. Він сидить на вершечку пам'ятника, якого Генріх продав за безцінь, і співає голосом надто сильним для такого маленького чорного клубочка з жовтим дзьобом. Його щебет, у якому чути то радість, то жаль, бере мене за серце. Якусь мить я думаю про те, що ця пісня для мене означає і життя, і майбутнє, і мрії, і все незвідане, чуже й нове, а для черв'яків, що виповзають із вогкої землі навколо пам'ятника, вона тільки жахливий сигнал смерті від безжального дроздового дзьоба. Та однаково я не можу нічого з собою вдіяти, пісня полонить мене, розслаблює, і ось я стою, безсилий, самотній, і дивуюся, що не розірвусь або не полину, як повітряна куля, у вечірнє небо. Нарешті я опановую себе і чвалаю назад садом, сповненим нічних запахів, підіймаюся сходами нагору, сідаю до піаніно, б'ю по клавішах, гладжу їх, щоб, як дрізд, виспівати, виплакати те, що в мене на серці,— але з того нічого не виходить, крім безладної мішанини з арпеджіо, уривків з якихось модних пісеньок, народних мелодій, з "Кавалера троянд" та з "Трістана", які я нанизую одне на одне, аж поки з вулиці хтось гукає:
— Чоловіче, навчися спершу грати як слід!
Я підводжусь і підкрадаюся до вікна. В темряві зникає чиясь невиразна постать; незнайомець уже надто далеко, щоб шпурнути йому чимось у голову, та й навіщо? Він сказав правду. Я не вмію грати як слід ні на піаніно, ні на клавіатурі життя, і ніколи не вмів — завжди був занадто нетерплячий, завжди занадто поспішав, завжди щось ставало на перешкоді, завжди доводилось уривати, — але хто взагалі вміє грати як слід, а якби й умів, то яка з того користь? Хіба непроглядна темрява буде від того не такою темною, чи запитання, на які немає відповіді, стануть від того не такими безнадійними, чи відчай від споконвічної недосяжності бажаного не таким пекучим? Чи це допоможе пояснити життя, опанувати його й осідлати, як слухняного коня? Чи воно завжди буде, як могутнє вітрило в бурю, що несе нас, а коли ми хочемо схопитися за нього, кидає у воду? Переді мною часом зяє провалля, яке, здається, сягає аж до центру землі. Що виповнює його? Розпач? Щастя? І яке? Втома? Розчарування? Смерть? Для чого я живу? Справді, для чого я живу?
III
Недільний ранок. На всіх церквах дзвонять дзвони, вечірнє марево розвіялося. Курс долара і досі стоїть на тридцяти шести тисячах, плин часу зупинився, тепло ще не розтопило прозорого кришталю неба, і все здається ясним і безмежно чистим. У такі хвилини віриться, що навіть убивці буде пробачено, а добро і зло — тільки порожні слова.
Я поволі одягаюся. Крізь відчинене вікно лине свіже, напоєне сонцем повітря. Під аркою брами пролітають ластівки, полискуючи сталлю. Моя кімната, як і контора під нею, має двоє вікон: одне на подвір'я, а друге на вулицю. Я на мить вихиляюся з того, що виходить на подвір'я, і дивлюся в сад. Зненацька тишу порушує здавлений крик, потім чути хрипіння і стогін. Це Генріх Кроль, що спить у другому крилі. Його знов мучать кошмари. 1918 року на фронті його одного разу засипало землею, і навіть тепер, через п'ять років, йому ще іноді сниться це.
Я заварюю собі каву на спиртівці й доливаю в неї трохи вишнівки. Цього я навчився у Франції, а горілка в мене ще є, незважаючи на інфляцію. Хоч моєї платні ніколи не вистачає на новий костюм — я просто не можу зібрати на нього грошей, надто швидко вони втрачають вартість, — про те на дрібниці мені їх досить і, звичайно, щоб утішитись, — часом на пляшку горілки.
Я снідаю хлібом із маргарином і сливовим повидлом. Повидло добре, його дала мені зі своїх запасів Георгова мати. Маргарин згірклий, але це не біда — на війні ми всі їли ще й не таке. Потім я переглядаю свій гардероб. У мене є два костюми, перешиті з військових мундирів. Один пофарбований у синій, а другий у чорний колір — чогось кращого із сіро-зеленого сукна не зробиш. Крім того, є один костюм, який я носив ще коли не був солдатом. Він малий на мене, зате це справжній цивільний костюм, не перешитий і не перелицьований, тому сьогодні я одягаю саме його. Він личить до краватки, яку я купив учора ввечері і яку сьогодні хочу почепити, щоб показати Ізабеллі.
Я неквапом іду вулицями. Верденбрюк — старе місто, 9 ньому шістдесят тисяч населення, є й дерев'яні будинки, і кам'яниці в стилі барокко, й огидні нові квартали. Поминувши їх, я виходжу з міста і простую каштановою алеєю до невисокого пагорба, де серед великого парку стоїть будинок для божевільних. Він здається тихим і святковим. На деревах щебечуть пташки. Я йду парком до маленької церкви, де щонеділі граю на органі під час відправи. Я навчився грати, коли готувався стати вчителем, а цю роботу знайшов рік тому. В мене є ще в кількох місцях такі підробітки. Раз на тиждень я вчу дітей шевця Карла Бріля грати на піаніно — за це він лагодить мені взуття й платить трохи грошей, — і двічі на тиждень даю уроки тупоголовому синові книгаря Бауера, теж за невеличку платню й за право чигати всі нові книжки, а також, якщо захочу, купувати деякі з них зі знижкою. Цією пільгою, звичайно, користується весь клуб поетів, навіть Едуард Кноблох, що тоді раптом стає моїм приятелем.
Служба починається о дев'ятій. Я сідаю до органа й дивлюсь, як заходять останні пацієнти. Тихо ступаючи, вони розташовуються на лавках. По боках і поміж ними сідають кілька наглядачів і сестер. Усе відбувається дуже тихо, багато тихіше, ніж у сільських церквах, де я грав, коли був учителем. Чути лише човгання черевиків по кам'яній долівці — божевільні човгають, не тупотять. Так ходять тільки люди, думки яких витають десь далеко.