Хтось із них з гуркотом перекидає стільця, і нарешті
двері до Георгової кімнати зачиняються.
Різенфельд якось подарував мені пляшку голландської ялівцевої горілки й порадив уживати її, коли буде тяжко на серці. Тепер я дістаю її. На чотиригранній пляшці блищить етикетка: "Фрізька ялівцева горілка ван П. Бокма, Леуварден". Я відкорковую її і наливаю собі добру чарку. Горілка міцна, пахуча. Ось хто не буде ображати мене.
XVIII
Трунар Вільке вражено дивиться на відвідувачку.
— А чому вам не взяти дві маленькі? — питає він. — Вони коштують не багато дорожче.
Жінка хитає головою.
— Вони повинні лежати разом.
— Але ж ви можете поховати їх в одній могилі,— втручаюся я. — Тоді вони й лежатимуть разом.
— Ні, це не те.
Вільке чухає потилицю.
— Що ви на це скажете? — питає він мене.
Жінка втратила двох дітей. Обоє померли того самого дня. Вона хоче не тільки поставити їм спільний надгробок, але й поховати їх у спільній — так би мовити, подвійній — домовині. Тому я й покликав до контори Вільке.
— Для нас це справа проста, — кажу я. — Надгробки з двома написами трапляються дуже часто. Бувають навіть родинні надгробки з шістьма-вісьмома іменами.
Жінка киває головою.
— Саме так я й хочу! Вони повинні лежати разом. Вони завжди були разом.
Вільке виймає з кишені теслярського олівця.
— Це буде якась химерна труна. Надто широка. Майже квадратова — діти ж бо дуже малі. По скільки їм років?
— По чотири з половиною.
Вільке малює олівцем труну.
— Виходить квадратова скринька, — каже нарешті він. — А ви ж не хочете…
— Ні,— перебиває його жінка, — вони повинні лежати разом. Вони близнята.
— Можна й близнятам зробити гарні маленькі домовинки, покриті білим лаком. Форма буде краща. А така коротка труна на двох здаватиметься незграбною.
— Байдуже, — вперто каже жінка. — У них була колиска на двох, візочок на двох, а тепер має бути й труна на двох. Вони повинні лежати поряд.
Вільке знов малює. Але й тепер виходить тільки квадратова скринька, хоч Вільке й оздоблює віко пагонами плюща. Якби труна була для дорослих, можна було б її видовжити. А діти надто малі. Вільке вдається до останнього аргументу.
— Я навіть не знаю, чи таку труну дозволять, — каже він.
— А чому її можуть не дозволити?
— Та якась вона незвичайна.
— А хіба звичайно, щоб двоє дітей помирало того самого дня? — питає жінка.
— Це правда, особливо коли вони ще й близнята. — Вільке раптом зацікавлюється. — В них і хвороба була та сама?
— Так, — суворо відповідає жінка. — Та сама. Вони народилися після війни, коли нічого було їсти. Близнята — а в мене й на одного не вистачало молока…
Вільке нахиляється вперед.
— Та сама хвороба! — Очі його спалахують. У ньому прокидається цікавість дослідника. — Кажуть, що з близнятами таке буває частіше. За астрологією…
— Ну, то як з труною? — питаю я.
Видно, що жінка не має ніякого бажання провадити далі розмову на тему, яка так захопила Вільке.
— Я можу спробувати, — каже трунар. — Але не знаю, чи таке дозволено. Як на вашу думку? — питає він мене.
— Можна спитати в конторі кладовища.
— А що скаже священик? Діти як охрещені?
Жінка якусь мить вагається, потім каже:
— Один католиком, а другий лютеранином. Ми так домовилися. Мій чоловік католик, а я лютеранка. Тому ми й вирішили поділити близнят.
— Тобто як — одну дитину хрестив католик, а другу лютеранин? — перепитує Вільке.
— Еге ж.
— Того самого дня?
— Того самого дня.
Така химерність людської долі викликає у Вільке нову хвилю цікавості.
— Звичайно, в двох різних церквах?
— Звичайно, — нетерпляче кажу я. — А як же? Тепер…
— А як ви їх розрізняли? — перебиває мене Вільке. — Вони ж були схожі одне на одного?
— Схожі,— відповідає жінка. — Як дві краплі води.
— Я так і думав! Як же їх можна розрізнити, особливо малими? Ви могли? Надто в перші дні, коли й не близнят легко переплутати?
Жінка мовчить.
— Тепер уже однаково, — кажу я і даю Вільке знак кінчати розпитування.
Проте Вільке охоплений науковою цікавістю і тому не зважає на почуття.
— Не однаково, — заперечує він. — їх же треба поховати! Одного по-католицькому, а другого — по-лютеранському. Ви знаєте, котрий із них католик?
Жінка мовчить. Вільке ще більше розпалюється.
— Ви думаєте, що вам дозволять ховати їх одночасно? Якщо буде подвійна труна, то має бути й одночасний похорон. Тоді треба кликати двох священиків — католика й лю-теранинаї А вони напевне відмовляться! Вони дужче ревнують бога, ніж ми своїх дружин.
— Вільке, це вас зовсім не стосується, — кажу я, наступаючи йому під столом на ногу.
— А близнятам як! — вигукує Вільке, не звертаючи на мене уваги. — Католик буде водночас похований по-лютеранському, а лютеранин — по-католицькому! Ви уявляєте собі, яка це буде плутанина? Ні, в подвійній труні їх ховати не можна. Треба робити дві окремі. Тоді кожна релігія матиме свою труну. Священики зможуть стати один до одного спиною і освятити могилу.
Вільке, певне, вважає, що одна релігія — отрута для іншої.
— Аз священиками ви вже домовилися? — питає він.
— Чоловік пішов домовлятися, — відповідає жінка.
— Мені справді дуже цікаво…
— То ви зробите подвійну труну? — перебиває його жінка.
— Та зроблю, але кажу ж вам…
— Скільки вона коштуватиме?
Вільке чухає потилицю.
— А коли вона має бути готова?
— Якнайшвидше.
— Отже, її треба зробити позачергово. Доведеться працювати цілу ніч.
— Скільки вона коштуватиме? — знов питає жінка.
— Я вам скажу, аж як труна буде готова. Задля науки я дорого не візьму. Але й не прийму її назад, коли вам не дозволять так ховати.
— Дозволять.
Вільке вражено дивиться на жінку.
— Звідки ви знаєте?
— Коли священики не захочуть освятити могилу, ми поховаємо без них, — суворо каже вона. — Діти завжди були вкупі й повинні залишитися вкупі.
Вільке киває головою.
— Отже, домовилися. Труну я вам привезу. Але назад її не візьму.
Жінка дістає з торбинки чорний шкіряний гаманець з нікельованим замочком.
— Візьмете завдаток?
— Та вже так заведено. На дошки.
Жінка очікувально дивиться на нього.
— Мільйон, — трохи зніяковіло каже Вільке.
Жінка відлічує йому згорнуті в кілька разів банкноти.
— Запишіть адресу…
— Я піду з вами, — перебиває її Вільке. — Зніму мірку. Хочу, щоб вийшла гарна домовина.